Газета Копійка | Новини міста Біла Церква

Біла Церква в житті Тараса Шевченка

Шевченківські дні, які щорічно відзначає українство 9 та 10 березня, – добра нагода нам, білоцерківцям, згадати великого Кобзаря в контексті рідного міста. Бо ж хоча сам Тарас Григорович був тут лише кілька разів, і то – проїздом, але в його творчості та біографії згадок про Білу Церкву знайдеться багато більше, і вельми значущих. Таке вже в нас місто… Певно, немає жодної віхи в історії України, де б воно не звучало… Ми просто не завжди цей факт зауважуємо. Отже, погляньмо пильніше, як Біла Церква позначилася на житті Т. Шевченка.

 

Візити Кобзаря до Білої Церкви

Вважається, що Т. Шевченко бував у Білій Церкві кілька разів. Першого разу – начебто в 1829 р., коли прислуговував пану В. Енгельгардту служкою-козачком і супроводжував його в подорожі до Вільно. Тоді вони заїжджали до панської сестри – графині О. Браницької, яка й показала їм свої маєтності та відомий своєю неперевершеною красою парк «Олександрія» з облаштованими ставами, водоспадами, архітектурними спорудами й мармуровими статуями, привезеними з Італії. Як згодом написав онучатий племінник Шевченка – Дмитро Красицький, юному Тарасу наш парк тоді здався раєм. 
 
Зовсім інше враження він отримав від Білої Церкви, коли вдруге, у 1845 р., подорожуючи Україною вже відомим письменником і художником, зупинився в нас для ночівлі. Уранці він пішов дивитися місто, і вигляд тогочасної Білої Церкви його зовсім не привабив: «Сіре, буденне містечко з невеликими хатками на немощених вулицях, з босоногими хлопчиками, де не було жодної аптеки, книжкової лавки…» – так   згадував Тарас ті відвідини. Утретє, уже в 1846 р., Шевченко як член археологічної комісії брав участь у розкопуванні могили-кургану «Перепетиха» у с. Мар’янівка під Фастовом. Тоді він знову у свій вихідний приїхав до нашого міста. Заночував у готелі ямського двору, де нині встановлено меморіальну дошку (сучасний ресторан «Фелліні»), а вранці знову подався до парку, який запам’ятав з юнацьких років. 
 
Саме таку усталену версію візитів Кобзаря до Білої Церкви зазвичай розповідають туристам нашого міста. Однак удома поміж собою ми маємо право знати й інші версії цих подій. Щонайперше, з огляду на автобіографічний характер Шевченкової «Прогулки с удовольствием и не без морали», у якій він у подробицях описує, що йому, на той час уже академіку Імператорської академії мистецтв, насправді не знайшлося місця в білоцерківському готелі поштової станції, оскільки всі місця були зайняті «баринями», і він пошкодував, що не гусар. Тож промоклому до нитки генію довелося зупинитися в брудному «жидівському трактирі». 
 
А місцеві краєзнавці стверджують, що під час можливого перебування Кобзаря в Білій Церкві готель узагалі лежав у руїнах після пожежі й гостей не приймав. Також дослідник В. Перерва у своїй книзі «Біла Церква: історія проти міфів» наголошує про малу ймовірність перебування Шевченка в Білій Церкві в юному віці, оскільки Енгельгардти, які запекло судилися з графами за землі та величезну фінансову спадщину князя Г. Потьомкіна, потерпіли фіаско (навіть батьківщина Шевченка с. Моринці відійшла Браницьким), тож навряд чи вважали за приємність приїжджати до графів на гостину. Та й, як констатують історики, узагалі ніяких документальних свідчень про відвідини Шевченком «Олександрії» не існує. 
 
А якщо пригадати загальновідомі білоцерківцям факти, що парк за часів Браницьких був обкопаний ровом, обсаджений рослинами, що викликають опіки, й оснащений попереджувальними табличками «Мужикам і собакам вхід заборонено», та ще й Кобзар у своїй творчості уславлював Гайдамаччину, яку Браницькі люто ненавиділи, – то все, що ми оповідаємо туристам Білої Церкви, доконаним фактом явно не є.
 

Біла Церква у творчості Т. Шевченка

Найповніше, звісно, Біла Церква відображена Кобзарем у «Прогулке с удовольствием и не без морали» (1858 р.), де, окрім негативних вражень від брудного, але колоритного іудейського трактиру, його приголомшив місцевий сервіс: на бажання клієнта хазяїн трактиру не тільки книгами його забезпечив (хоча в місті не було книжкових лавок), а й навіть англійський портер «Берклей перкенс» приніс (якого, як зазначив ошелешений автор, «навіть і в самій столиці не дістанеш»).
 
Загалом, поет у багатьох своїх творах часто відображав історичні події України, пов’язані з Білоцерківщиною, хоча сама назва міста в них і не зазначається. Може, гуляючи-таки алеями парку «Олександрія», Шевченко доходив і до пагорба в його західній частині, який зветься Палієвою горою, адже у своїх творах поет не раз звертався до постаті козацького полковника. До прикладу, поема «Чернець» – присвячена Семенові Палію, організатору народно-визвольної боротьби, який у 1702 р. на 2 роки відібрав у поляків білоцерківську фортецю. У вірші «Швачка» він оспівує ще одного з ватажків гайдамацького загону – січового козака Микиту Швачку, що діяв і на наших теренах. А в приписах до поеми «Гайдамаки» розповідає про участь Ксаверія Браницького (майбутнього власника Білої Церкви) у кривавій розправі над повсталими. 
 
Варто також зазначити, що Біла Церква долучилася до збереження Тарасової творчості ще на початку ХХ століття. Уже 1920 р. видатний український режисер Лесь Курбас, котрий прибув до білоцерківського театру зі своєю трупою «Київдрамте», привіз до нас Шевченкових «Гайдамаків». До слова, у 20-ті роки минулого століття й сам наш театр було перейменовано з «Паласу» на «Театр ім. Шевченка». Згодом, уже 1922 р., білоцерківці мали приємність побачити за творами Т. Шевченка вистави з курбасівськими мізансценами «Великий льох», «Закутий Прометей», «Іван Гус».

Провідники Тарасової долі

Якось так сталося, що люди, які свого часу мешкали в Білій Церкві, відіграли особливу роль у житті Тараса Шевченка: саме вони вивели його «в люди», допомагаючи звільнитися від кріпацтва; саме вони записали для нащадків усі подробиці його трагічної біографії; саме вони й відспівали, проводжаючи українського генія в останню путь до Чернечої гори. 
 
Спершу Шевченку поталанило на знайомство з Іваном Сошенком (який у кінці 1860-х рр. був викладачем малювання в Білоцерківській гімназії). Зустріч із ним у Петербурзі 1835р. змінила все подальше життя Шевченка. Доля звела їх білої ночі в Літньому саду, коли Шевченко змальовував статую Сатурна. Сошенко, старший від Тараса на 7 років, перейнявся талантом свого земляка: наймав художнику-початківцю натурника, купував харчі, запропонував перейти жити до нього на квартиру, познайомив із К. Брюлловим та заходився організовувати викуп обдарованого поета й художника від кріпацтва. 
 
Потім Тарас, за словами Сошенка, ніяк не міг повірити у своє звільнення, «переливав у мою душу своє безмежне щастя», дивився на свою відпускну, перечитував, перехрещував її, цілував і плакав. Хтозна, як би склалася доля Тараса, якби не та зустріч у Літньому саду із Сошенком!
 
Згодом, уже в Києві в серпні 1859 р., Іван Сошенко познайомив Шевченка з відомим українським педагогом, культурно-освітнім діячем Михайлом Чалим, який став Кобзареві найближчим другом і першим біографом. Уже на посту директора білоцерківської гімназії 1863-69 рр. М. Чалий почав плідно працювати над книгою «Життя і твори Тараса Шевченка», яка була надрукована в Києві в 1882 р. На той час то був найповніший життєпис Кобзаря. До кінця свого життя М. Чалий працював над доповненням цієї біографії, але нового видання, на жаль, так і не здійснив.
 
Відспівував померлого генія Петро Лебединцев, який у1851-1860 рр. був настоятелем білоцерківського Преображенського собору й професором гімназії та відродив із руїн мазепинську церкву св. Миколая (ми чомусь звемо її Микільською). Панахиду він правив у Києві, оскільки в 1861р. останній шлях Т. Шевченка із Санкт-Петербурга до Канева пролягав через київські землі. Домовину Т. Шевченка було занесено до церкви Різдва Христового на Подолі, де й відбулася заупокійна служба. До речі, вважається, що з протоієреєм П. Лебединцевим Тарас познайомився ще за часів його перших відвідин Білої Церкви. За дорученням свого пана П. Енгельгардта, козачок Тарас відвозив юного спудея Петра на навчання до Богуслава. Згодом священик писав, що в ті часи не розгледів у служці «малоросійського генія».
 
 На похоронах були присутні й друзі поета – І. Сошенко та М. Чалий. Вони супроводжували його труну на Чернечу гору та виголосили промови над його тілом. 

Наша пам’ять і шана

Наше давнє місто вшановує пам’ять Кобзаря меморіальними дошками, назвою площі та вулиці, перейменованої зі Смоляної на вулицю Шевченка ще далекого 1925 р., а також традиційними конкурсами читців поезії Шевченка в центральній бібліотеці міста. 
 
Окрім того, 22 вересня 1991 р. у Білій Церкві з нагоди відзначення Дня міста було урочисто відкрито бюст Т.Г. Шевченка роботи О. Ковальова, знаного автора багатьох скульптур Кобзаря, одна з яких, наприклад, була передана в дар Канаді від українського народу. Щоправда, спершу цей бюст планували встановити на фронтоні Київського оперного театру, але він виявився заважким для перекриття. Тому для Оперного відлили легке погруддя з оргскла, майстерно розфарбувавши його під бронзу, а оригінал, за клопотанням голови Українського фонду культури письменника Б. Олійника, дістався нашого міста. 
 
Тож на мітингу з нагоди відкриття пам’ятника були присутні його автори (скульптор О. Ковальов, місцеві архітектори В. Федотов і В. Штучний) та голова УФК Б. Олійник. Нагадаємо також, що в лівій ніші центральних вхідних  воріт парку «Олександрія» знаходиться барельєф Кобзаря.
А ще на честь Т. Шевченка рішенням міської ради від 28 серпня 2003 р. було  перейменовано міський парк відпочинку ім. Г. Петровського. 
 
Сьогодні в Білій Церкві актуальне питання – установлення повноцінного пам’ятника Тарасові на реконструйованій площі, що носить його ім’я. Проект – уже готовий. Для цього в місті був проведений конкурс, і 5-6 листопада 2019 р. у ньому було визнано переможця – роботу білоцерківських архітекторів Василя і Євгена  Омеляненків: постать поета в юному віці, обрамлену архітектурно-ландшафтною композицією, стилізованою під колонаду «Ехо». 
 
Сподіваємося, уже незабаром розпочнеться втілення цього проекту в життя. І білоцерківці зберуться на оновленій площі, аби ще й ще раз згадати «незлим, тихим словом…» Творця нації, всесвітньо відомого українського генія, символа України – свого Тараса Григоровича Шевченка.
            —  Олена Литвинова