kopiika.com.ua

«Живі факели» як елемент політичної боротьби

Переглядів: 701Коментарі: 0
«Живі факели» як елемент політичної боротьби
21 січня – річниця подвигу українського «смолоскипа» Олекси Гірника. Проте в Україні він був не першим… 
Важко придумати болючіший та більш саможертовний протест громадянина проти безжальної тоталітарної машини. Прізвища людей, які вчиняли жахливі акти самоспалення, наразі добре відомі в цілому світі. Їм установлюють монументи, про них співають у піснях, їх увічнюють у народно-патріотичному епосі, називаючи не інакше, як «факелами майбутньої свободи». 
Таким шляхом мученицького протесту пройшли славнозвісні європейці: Ян Палах (Чехословаччина, січень 1969 року), Ілля Ріпс ( Латвія, квітень 1969 року), Ромас Каланта ( Литва, травень 1972-го), кримський татарин Муса Мамут (1978-й), патріот-українець Олекса Гірник. 21 січня 1978 року, у 60-ту річницю проголошення УНР, незборний українець Олекса спалив себе біля могили Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Згодом нащадки гідно оцінили його подвиг: за проявлені мужність і самопожертву в ім'я незалежної України, Указом Президента України за № 28/2007 від 18 січня 2007 року Олексі Миколайовичу Гірнику було присвоєно звання Герой України.
Проте незважаючи на резонанс подібних вчинків, мало хто знає, що першим європейцем, який вдався до протестного самоспалення в сучасній континентальній історії, був наш земляк, колишній офіцер УПА, колишній політв’язень Василь Макух. 
Далекого вже 5 листопада 1968 року, протестуючи проти радянської окупації й  русифікації України, непоборний солдат спалив себе на центральній вулиці столиці... Цього часу республіканське комуністичне керівництво готувалося до зустрічі найбільшого більшовицького свята – річниці Жовтневої революції. Місто ударно прикрашалося портретами «вождів», гаслами й червоними прапорами. Радянська міліція та перевдягнені в цивільне гебісти несли цілодобову патрульну службу. 
Того конкретного дня Хрещатик був переповнений людьми. Аж раптом перехожі вгледіли, як з під'їзду будинку № 27А (неподалік Бессарабського ринку) вибігла палаюча фігура, несамовито вигукуючи зовсім інші гасла: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Цим живим смолоскипом і був Василь Макух! Налякані й розгублені міліціонери намагалися погасити вогонь. Вдавалося не дуже. Тоді правоохоронці переключили зусилля на розгін перехожих, аби ті не почули викриків палаючого чоловіка. Нарешті, коли знесилена стражданням людина впала на столичний асфальт, якийсь сердобольний громадянин прикрив понівечене тіло патріота старою солдатською шинеллю. Невдовзі примчала карета «швидкої»... 
Уже в лікарні  київські медики отримали безапеляційний наказ КДБ: будь-що врятувати життя жертви, аби згодом можна було вибити з неї звичайний  набір «посібника світового імперіалізму – організацію, спільників, явки, паролі тощо. Як дивно це не прозвучить, на щаст, лікарям не вдалося врятувати життя страждальця. Не приходячи до тями, Василь Макух помер пізнього вечора 5 листопада 1968 року. 
Наступного дня закордонні радіостанції на весь світ розповсюдили наступну інформацію: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив акт самоспалення в Києві. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голови вся світова прогресивна громадськість…» 
5 листопада 2008 року, у 40-ві роковини самоспалення Василя Макуха, на майдані Незалежності було влаштовано концерт-реквієм. Того самого дня в Донецьку, у головному офісі громадської організації інвалідів «Чорнобиль-Допомога», на вшанування пам'яті Василя Макуха та Олекси Гірника було відкрито унікальний музей «Смолоскип». За кілька років, у жовтні 2011-го, Молодіжний рух Києва в межах проекту «Шляхом українських патріотів» представив у Львові книжку «Біля витоків Незалежності», у якій було зібрано біографії 20 знакових особистостей, пов'язаних з боротьбою за відродженням української держави. Серед них  поряд з Василем Стусом та іншими видатними українцями також фігурує Василь Макух. 
Того ж таки 5 листопада 2011 року біля будинку 27-А, на Хрещатику, що неподалік Печерського райсуду, надвечір зібрався гурт людей, аби поминальними свічками викласти на місці першого політичного самоспалення прізвище українського національного мученика. Як бачимо – ніхто не забутий, ніщо не забуто. 
 

Олександр Виговський