kopiika.com.ua

Заріччя: прадавній дух вольностей і господарська жилка

Переглядів: 46Коментарі: 0
Заріччя: прадавній дух вольностей  і господарська жилка  Без усілякого снобізму, расизму, антисемітизму чи ксенофобії, послуговуючись лише юридичним визначенням ООН, беремо на себе сміливість розібратися: кого в Білій Церкві слід вважати корінними жителями. Здається, усе просто: оскільки в Україні корінними народами є лише українці, кримські татари, караїми та кримчаки, а наше місто знаходиться далеко від Кримського півострова, то на автохтонність тут можуть претендувати тільки ті, хто з діда-прадіда розмовляє солов’їною. За однієї умови: їхні пращури мали проживати на наших теренах не менше ніж 300 років.

У жодному разі ми не хотіли б, щоби через таке твердження почувалися ображеними всі інші наші земляки. Адже насправді ми всі – СПРАВЖНІ білоцерківці. Ми всі любимо наше місто, піклуємося про нього, розбудовуємо й прикрашаємо його, пишемо його історію своїми справами, вчинками, творчістю, досягненнями в різних сферах людської життєдіяльності. Одначе. Місцеву ментальність, говірку, народні традиції та звичаї переймаємо в тих, хто з покоління в покоління зберігає історичну пам’ять споконвічного населення цієї території.
 
Кого ж у Білій Церкві можна назвати корінними жителями? Певно, ми багатьох здивуємо, проте, спираючись на архівні дослідження краєзнавця Євгена Чернецького, запевняємо: ними були і є мешканці Заріччя. Хоча більшість білоцерківців, включно із самими зарічанами, і досі вважає, що Заріччя завжди було селом, аж поки в 1958 р. його не приєднали до міста. Так нам раніше розказували вдома й у школі, тож навіть сумнівів ніяких не виникало. 
 
Насправді ж, як засвідчують документи, Заріччя із часу свого виникнення, тобто з другої половини XVI століття й аж до 1922 р., входило до складу Білої Церкви. Протягом 500 років його населення було майже повністю монолітним – україномовним, із християнським віросповіданням. І були ці люди не селянами, а міщанами. 
 
Згідно з документом 1654 р. про присягу царю Олексію Михайловичу, зарічанські міщани вже тоді користалися магдебурзьким правом і гуртувалися в цехи. Так аж до ХVIIIст. проіснували зарічанські ремісничі цехи Ковальський, Ливарницький і Млиновий. Крім прав, міщани мали також і певні військові обов’язки, тому, маючи такий досвід, за часів визвольної війни саме вони становили великий відсоток козацького загалу. Упізнаєте? Вони ж і досі такими залишаються: волелюбними, підприємливими, патріотичними й, чого гріха таїти, – войовничими: це – коли чужого не треба, а свого не віддам!
 
Ще більше свідчень про Заріччя як частину міста маємо з письмових джерел більш пізнього віку. До прикладу, на картографічних планах Білої Церкви 1769 р. і 1858 р. воно позначене з міським статусом і територією, що навіть переважала лівобережну. А в ХІХ ст. відомий український етнограф, випускник Білоцерківської гімназії Борис Познанський у своїх спогадах про події так званої Київської козаччини 1855 р. описував місто наступним чином: «Местечко Белая Церковь – большое поселение (тогда не менее 20 тысяч)…Помнится, тогда назывались части так: «Мисто», «Заричье», «Роток» и «Псарня».
 
Звісно, що за часів закріпачення, а також періоду, коли Біла Церква була підпорядкована Васильківському повіту (часів Російської імперії ХІХ ст.), усі білоцерківські міщани, включно із зарічанськими, втрачали свій статус і перетворювалися на селян. Однак завше згодом те штучне звання скасовувалося й Заріччя поверталося до складу міста.
 
Тож сприймайте історичні факти такими, якими вони є: тільки цей білоцерківський мікрорайон може похвалитися збереженою родовою структурою, бо тільки родини зарічан компактно проживали на сталій території з покоління в покоління. Зараз вони, напевне, зможуть легко відслідкувати свою генеалогію за 300 останніх років хоча б на тій же новомодній онлайн-базі жителів країни Pra.in.ua. 
 
Та шканців Заріччя сягають ще глибшої давнини. І не лише тих 500 років, відколи маємо документальні підтвердження існування цієї частини Білої Церкви. Адже саме тут – навпроти Замкової гори та на місці, де зараз знаходиться жіночий монастир св. Марії Магдалини, – була знайдена давньоруська кераміка часів літописного Юр’єва. Можливо, історія Заріччя зачиналася ще в ті часи?
 
Достеменно цього ми стверджувати не можемо, однак припускаємо. А от що точно відомо, то це цілий реєстр із 93-х родових прізвищ зарічан станом на 1815 р. Кому цікаво, може з ним ознайомитися, як це зробили ми (гортаючи сторінки книги Є. Чернецького «Історія Білої Церкви: події, постаті, життя» 2013 р. видання). Там ще й 2 шляхетських роди вказано: Лубковські й Савицькі (нащадки й досі на Заріччі мешкають!). 
 
Звісно, з плином часу, у круговерті історичних подій родових старожитніх садиб у їхньому автентичному вигляді на Заріччі не збереглося. Проте збереглися в його мешканців прадавній дух вольностей і господарська жилка, котрі були властиві їхнім пращурам. Тому й живуть вони в доглянутих приватних будиночках, як картиночках, не схожих один на одного (українці завжди були індивідуалістами). 
 
А ще цей район Білої Церкви на лівому березі Росі збільшується, розширюється й розвивається за рахунок  нових житлових масивів – Піщаного й Таращанського. І з кожним роком стає кращим: поліпшується його благоустрій та інфраструктура, з'являються нові об’єкти соціального призначення, будуються дитсадки, школи, стадіони. А також – з’являються нові привабливі краєвиди, як до прикладу Острів Дитинства, що наразі стає однією з найулюбленіших рекреаційних зон для всіх жителів міста. Це все – позитивні зміни, тож Біла Церква продовжує рух уперед. Бо тут здавна живуть люди, які вміють мріяти, планувати й будувати своє майбутнє. 
 
Маємо зауважити, що величезний архівний матеріал, опрацьований нашими місцевими істориками, пролив світло й на багато інших цікавих фактів із минувшини білоцерківського Заріччя. Але про них розповімо вже іншим разом, у наступних номерах нашого видання. Тож слідкуйте. Обіцяємо – далі буде.
—Олена Литвинова