kopiika.com.ua

Серп і молот – СМЕРТЬ і ГОЛОД

Переглядів: 24Коментарі: 0
Серп і молот – СМЕРТЬ і ГОЛОД Щохвилини – 24 людини, щогодини – 1440, щодоби – 34 560… Вони помирали на самоті, кожен у власному домі, дуже повільно, страхітливо, безцільно, без надії, що їхня жертва виправдана. Помирали від голоду за політичним рішенням, прийнятим у далекій російській столиці за столами для нарад і банкетів. У них не було навіть розради від неминучості, ніяких сподівань, щоби полегшити жах голодної смерті. Невинні жертви Голодомору, однієї з найбільших трагедій українського народу… Катастрофи світового масштабу… 

Тоталітарний комуністичний режим організував штучний голод в Україні, аби ліквідувати як клас заможне селянство, що чинило спротив колективізації. На той час відбулося 5500 (!) селянських повстань і епізодів збройної відсічі більшовикам. Наслідком стала загибель 10 мільйонів наших співгромадян. Усе, що тоді сталося в нібито мирний час, затьмарило своєю жахливістю навіть воєнні лихоліття…
 
То була кара без вини. Винищення українства проводилося планомірно й поетапно. У довідках про смерть навіть не приховували інформацію. Писали: причина – українець. Жодних хвороб не приписували. Перший етап провадився в роки «воєнного комунізму» й разом з іншими чинниками спричинив голод 1921-1923 років, другий – припав на колективізацію й завершився голодомором 1932-1933 років. Третя хвиля – неврожайні 1946-1947 роки. Зерно експортували до інших країн  – за цінами нижчими від світових, і здебільшого в кредит… А свій народ пух, божеволів та вмирав від голоду… 
 
Історія того жорстокого злочину та нестерпних людських страждань для кожного, хто вважає себе українцем і шанує пам’ять свого народу, а також для тих, хто поважає нашу націю й співчуває нам, ніколи не стане просто сторінкою в підручнику й далеким минулим, яке можна забути й зневажити.  Бо це – частина родинної історії кожного українця. Історія, яка пекуче болить, про яку потрібно говорити, аби вшанувати пам’ять невинно убієнних  людожерським імперським режимом і не допустити повторення цієї трагедії. 
 
От тільки для того щоб удостоїти хвилиною мовчання кожного з мільйонів загиблих у голодоморі, знадобиться майже 5 000 діб, або понад 13 років…
 

Жалобний мітинг пам’яті жертв Голодомору

У четверту суботу листопада  на підставі президентських указів у Білій Церкві, як і по всій Україні, завжди відзначають День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій. Тож 23 листопада до пам’ятного знака, збудованого саме на тому місті, куди в 1932-1933 роках звозили  підводами й скидали в яму без трун, без сліз, без молитви тіла закатованих голодом білоцерківців, ішли їхні земляки. Загальноміський мітинг-реквієм зібрав у жалобний гурт і об’єднав у відчутті спільного горя молодих і стареньких, 
духовенство різних конфесій і політиків, громадських діячів і представників влади міського й обласного рівнів, людей творчих професій та працівників ЗМІ.
 
З гіркотою і болем звернувся до присутніх на мітингу міський голова Г. Дикий: «Сьогодні ми вшановуємо пам'ять безневинно вбитих українців… Тисячі років не було голоду на цій землі, але руками комуністичного режиму за короткий період було організовано три голодомори! Брехнею, обіцянками з Москви «землю крестьянам, фабрики рабочим» у 1918 році посіяли розбрат на цій землі й не дали нам утримати свою державність і незалежність. 
 
У 32-му вони розповідали нам про неврожай. І люди помирали з голоду. У той час, коли в портах гнив хліб, бо не було кому продати. Той голодомор був наслідком збройного опору українців проти колективізації. Саме таким чином змогли загнати в колгоспне ярмо тих, хто залишився живим. І це робили не українці, а загони-десятитисячники експропріаторів, яких сюди присилали, тому що не міг син прийти до матері в хату й забрати останню буханку хліба й навіть те, що залишалось на плиті. 
 
А сьогодні нащадки тих, хто морив голодом Україну, нам розповідають про громадянську війну на Сході. Стверджують, що це робили й роблять самі українці. Це брехня. І ми це вже знаємо, і знатимуть наші нащадки.
 
Усім невинно убієнним і ненародженим складаємо Вічну пам'ять. А для нас їхні смерті завжди будуть нагадуванням про те, що тільки у своїй вільній, у незалежній державі ми зможемо мати майбутнє», – наголосив очільник Білої Церкви.
 
Ледве стримуючи сльози від нестерпного жалю, учасники мітингу слухали пісню наших земляків – білоцерківського поета В. Іванціва й композитора Т. Павленко у виконанні Я. Антоненко - про голодні марення помираючого хлопчика. А потім, вторячи духовенству ПЦУ під проводом благочинного Білоцерківського району М. Гопайнича, під час панахиди зверталися в щирій молитві до Господа: «Подаруй вічний спокій у Твоїх Світлих Оселях тим, хто пройшов через страшні душевні муки, спостерігаючи за стражданнями власних дітей. Прийми, Боже, їхній біль і сльози, пролиті з вірою в Тебе, як мучеництво. І нехай, Боже, милістю Твоєю подібна біда на нашій землі ніколи не повториться знову». 
 
Пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій учасники мітингу вшанували хвилиною мовчання. До підніжжя пам’ятного знака міський голова поставив горщик із пшеницею – на знак глибокої скорботи за тими, хто відійшов у вічність, так і не дочекавшись бодай зернини, яка б врятувала життя. А білоцерківці запалили свічки –  аби зігріти душі безневинних дітей, чоловіків, жінок, старців, яких сталінський режим присудив на голодну смерть, і поклали квіти, червонобокі яблука та колоски з пшеницею на знак невмирущої пам’яті та довічної туги за померлими.
 
На завершення  мітингу присутні причастилися шматочками короваю – символом святого «хліба насущного», якого так потребували ті, хто не дочекався й крихти. 
 

П’ять колосків для жертв Голодомору

Закон «про 5 колосків», який був власноруч написаний Сталіним, жорстоко карав  виморених голодом «расхітітєлєй», котрі наважувалися на скошених ланах підбирати залишки врожаю. На літо 1933 р. за цим законом було засуджено 150 000 осіб. Тому зараз українці часто несуть до меморій Голодомору колоски жалоби за винищений цвіт України, за ненароджених і нерозквітлих бруньок того цвіту. Несуть як символ, часто – уособлений, якщо знайомі, близькі чи родичі встигли розповісти про власні страждання. Мої 5 колосків – теж така уособлена присвята.
 
Перший із них – мешканцям моєї маленької й вузенької, проте однієї з найдавніших вулиць, що збереглася в Білій Церкві з автентичною назвою. У 1933-му році страшний голод викошував на ній людей цілими родинами. Свідчення тих сусідів, кому пощастило вижити, білоцерківський письменник В. Іванців записав і видав у книзі «Голодомор у Білій Церкві». 
Здається,  до сьогодні старовинна бруківка, на яку падали з останнім подихом запухлі люди – з розтрісканим тілом, із якого сочилася рідина, – відлунює їхнім стогоном і пекельним болем. 
 
Другий колосок – моїй няні Анні, 1910 р. народження. Про голодомор у радянський час вона говорити остерігалася, тому розповідала так: «Я тоді дуже хворіла. Мене винесли на вулицю, поклали під деревом і чекали, коли вмру. Але мій коханий навідував мене й приносив іноді сирі яйця – коли одне, а коли й два. І я вижила. Я не питала, де він їх брав, мені тоді було все одно...» Потім хлопець подався на донецькі шахти, і там його слід загубився. А няня так і не вийшла заміж. І до смерті берегла його маленьку фотокартку. 
Після пережитого голоду її організм погано сприймав навіть легку їжу. Пам'ятаю, одного разу вона звернулася до мед-
установи. Там їй призначили...10-денне голодування. Більше на лікування вона не погоджувалася.
А я дитиною не розуміла, чому сусіди не давали хворим і безробітним поїсти, хоч би щось несмачне.
 
Третій колосок – моїй колежанці Анні Зенов’євні, яка у 80-х роках мені пояснила, що ті сусіди й самі не мали ні хліба, ні до хліба. Хто давно працює в БНАУ, має пам’ятати АЗЕ, як її називали, – із замолоду геть сиву, безтілесну, рафіновану інтелігентку з енциклопедичними знаннями. Була вже застарою, тому не боялася розповідати, що в Білій Церкві на той час вже поїли не тільки собак-котів-горобців, а й придорожню траву й листя з дерев. Вона в Голодомор втратила всю родину, яка проживала на Ротку, а сама вижила, бо дісталася до рідні в Чорнобилі, де хоч хліба не було, але були і ліси, і трави.
 
Четвертий колосок – моєму батькові Андрію, котрий вижив, але голоду не пережив. Те жахіття залишилося з ним назавжди звичкою накопичувати харчі. Був свідком 3-ї хвилі Голодомору 46-47 років. Розповідав, що мати на добу варила чавунний баняк окропу, сипала туди жмуток трави й 2 ложки борошна. То була пожива для неї, вдови бійця, що загинув на фронтах Другої світової війни, і трьох її синів. У той час дітей замість школи зганяли на колгоспні ниви збирати жуків-довгоносиків. По полю сновигали висохлі скелетики, скидаючи зібраних комах у яму, у якій було розпалене багаття. 
Батько казав, що мав тоді величезне бажання стрибнути в ту яму, щоб припинити страшенну, нестерпну муку довготривалого голоду. Йому було 10 років... Близько мільйона українців померло тоді голодною смертю.
 
П’ятий колосок – моїй мамі Євдокії. Її історія для мене найстрашніша. Бо казала, що голоду не було. У її матері – вдови, яка мала 5 дочок, чималий шматок городу Божим провидінням заріс пасльоном. А ще – були кавуни, яких у селян не забирали. Тим і рятувалися. Невимовно боляче усвідомлювати, як цинічно й жорстоко комуністична пропаганда познущалася над тим 6-річним дитям, переконаним, що з таким геноцидним «меню» живе в найкращій у світі країні, має «счастлівоє дєтство»…
Саме тому я проситиму, аби ці історії мої діти розповіли своїм. Щоби національна пам’ять була живою й  незнищенною. Щоби кожне з наступних поколінь знало, якою страшною помилкою обертається дружба зі східним сусідом, і не сумнівалося в тому, що хто повірить Москві, рано чи пізно їстиме своїх дітей.
— Олена Литвинова