kopiika.com.ua

«Рада матерів та дружин воїнів АТО»: від облоги Академії наук до вишитих рушників і маршу «Чорних запорожців»

Переглядів: 635Коментарі: 0
«Рада матерів та дружин воїнів АТО»: від облоги Академії наук  до вишитих рушників і маршу «Чорних запорожців»

Нам на очі натрапив матеріал місцевого телеканалу про двох жінок, відомих за  дитячими, військовими, волонтерськими  проектами. Сюжет у відеоролику викривав якісь темні махінації, хоча, окрім голослівних обвинувачень і патетично поставлених запитань, там не було конструктиву.

Ми вирішили розібратись і не жалкуємо, що звернулись до Олени Лісовенко та Людмили Зінченко, бо тепер, окрім пояснень, ми маємо ще й початок серії «Жінки Білої Церкви».
 
Редактор: - Дівчата, як усе починалось, як ви взагалі познайомились?
Людмила Зінченко: - Усе почалось із зустрічі в театрі Саксаганського в жовтні 2014 року, під час передвиборної кампанії, коли урочисто вручали Накази на отримання учасниками АТО по десять соток землі. На той момент земля – це було єдине, що держава могла запропонувати воїнам. Я була запрошена на подію як людина, чий бізнес пов’язаний із землевпорядкуванням. І коли я уважно послухала інформацію про ті землі, про які йшлося, то зрозуміла, що насправді це фарс. 
Я пішла до депутатів і сказала: поясніть людям, що попереду в них довгий шлях. На що мені відповіли: не псуй нам свято. Але цю розмову почула Олена Лісовенко.
 
Олена Лісовенко: - Якщо чесно, то я тоді подумала: «Що вона взагалі розказує? Наші хлопці – Герої! Ось їм дали землю, ось папірець із підписом». Нас тоді в залі було близько трьохсот чоловік: жінок, матерів. Ми щиро раділи цій події, і ми справді не задумувались, що потрібно ще щось, окрім цього Наказу. Але коли з іншими родинами  почали всюди ходити й розпитувати, то виявилось, що нам нічого не світить. І тоді я розказала дівчатам, що є ось Людмила Володимирівна, яка передбачила це відразу. І ми вже разом пішли до неї обговорювати проблему. 
Ми зрозуміли, що без допомоги фахівця не справимось. Хоча Людмила Володимирівна й не горіла бажанням втручатись. Довелося натиснути.
 
Людмила Зінченко: - Я запропонувала навчити, що їм робити, та Олена сказала мені тоді фразу, яка стала вирішальною: «Ти не понтуйся, бо ось ти тут сидиш, а наші й  чоловіки, і діти – на війні!» Я відповідаю: «Так і мої завтра можуть там опинитися!» А  вона: «От коли опиняться, тоді ти будеш із нами, а поки твої вдома, а наші там, то ти не вчи нас, бо ми тобі не діти в школі, а ставай і роби те, що ти вмієш робити! Ти допомагаєш скільком, десятку осіб? А нас тут півтори тисячі! Вези нас, куди треба!» І ми разом розпочали довгий і складний процес.
- Редактор: - І чим це все закінчилося?
Людмила Зінченко: - Потім було ігнорування наших прохань Академією, аж допоки ми всі гуртом, зібравши потужну підтримку різних людей, як-от тодішнього голову райради Маршалка,  народного депутата Гудзенка та Гринчука, першого заступника  голови РДА, не влаштували справжню облогу Академії наук. Ми дізналися, коли буде засідання президії, і приїхали туди, твердо намірившись сидіти доти, доки не приймуть Постанову про передачу землі. І її прийняли, ми отримали те, що хотіли! 250 гектарів землі для наших хлопців. Але нас дуже здивувала раптова заява Асоціації ветеранів АТО до Академії. У ній було зазначено, що ветерани згодні з виділенням землі суто під ділянки, без урахування комунікацій і доріг. Нам хотілося гвалт кричати! Як можна відмовлятися від необхідної землі?! Але ми не могли виносити сміття з хати. Ми й це вирішили врешті-решт.
 
Олена Лісовенко: - Ми були готові до всього. Тим більше, ми вже на той час об’єднались у потужну організацію – ГО «Рада матерів та дружин учасників АТО».
Редактор: - Кого брали до організації?
Олена Лісовенко: - Усіх. У першу чергу тих,  хто потребував допомоги. І, звичайно, тих, хто міг допомогти. У мене в АТО на той час був син, і моя зацікавленість була безпосередньою. Людмила вступила в організацію, щоб допомагати. Із часом ми мали безліч членів по всій Україні. Понад дві тисячі осіб, але приймаємо лише жінок. Та коли ми вже вигризли землю, коли люди почали отримувати права власності й  кадастрові номери, то наші ряди порідшали.
 
Людмила Зінченко: - Жінки казали нам: «Дайте нам спокій, ми дочекалися наших синів і чоловіків з війни, ми отримали цю землю, нам більше нічого не потрібно». І це чесно. Набагато чесніше, ніж, нічого не роблячи, бігати й кричати – що ніхто нічого не робить. Наразі ми маємо близько півтори тисячі членів, але якщо чесно – реально працює близько трьохсот. Весь цей час ми не припиняли вчитися. І якщо спочатку це була необхідність, то з часом це стало можливістю саморозвитку. Ми втілювали грандіозні проекти. Величезні концерти, допомога дітям, військовим…
Редактор: -… зустріч і марш 72-ї бригади…
Олена Лісовенко: - Так, і це. Ми викопали цю стародавню традицію – прохід вояків після походу під материнськими вишитими рушниками. У цьому є величезний сакральний зміст, суто українська жіноча магія. До 2017-го такого не було ніде. А марш військових було підготовлено лише чотирма людьми, за повного сприяння міської влади, особливо Миколи Антонюка. Усі узгодження, домовленості – це ж не так просто. Дякуючи комбригу Соколову, який усіляко нам допомагав. Дзвонив, просив, писав, узгоджував. І цей марш вразив усю Україну так, що цього року сам Президент узяв у ньому участь.  Якщо чесно, цим ми дуже пишаємось. 
 
Людмила Зінченко: - Зараз мета «Ради матерів та дружин учасників АТО» – дати  можливість самореалізуватись кожній жінці. Ми зустрічаємось із жінками, які відіграють значну роль у нашій державі, як-от: Марина Порошенко, Уляна Супрун, Ірина Луценко. Я розпочала вдосконалювати свою освіту,  вивчаючи поглиблено юриспруденцію. А ось Олена наразі утримує нашу організацію – за рахунок того, що, відвідуючи тренінги та  курси, навчилася надзвичайно гарно писати гранти.
Редактор: - Ну якщо мова зайшла про гроші, то не можу не зачепити тему, через яку я,  власне, з вами й зустрілася. Що ж там не так з вашим «Патріот-тауном»? Звідки він взявся й чому з екрана місцевого телебачення вас звинувачують у шахрайстві?
Людмила Зінченко: - Ми із самого початку були чесними з людьми. Тож пояснили: якщо вони планують використовувати землю за призначенням – обробляти, ставити садові будинки й так далі, – то самого кадастрового номера не достатньо. 
Так виникла ГО «Патріот-таун» – як громадська організація, що об’єднувала в собі співвласників земельних ділянок нашого садового товариства. Ми прорахували всі видатки. Геодезія, архітектура. За виготовленням карти ми звернулися до державного підприємства й уклали з ним договір, який передбачав виготовлення й повне узгодження в усіх державних структурах. Зібрали загальні збори, де затвердили суми, які має здати кожен член «Патріот-тауну». Вийшло трохи більше тисячі гривень на особу, які можна було б здавати частинами. Усі до єдиного погодились. Розпочалася робота.
 
Олена Лісовенко: - Та не так сталося, як гадалося. Термін оплати за проекти землеустрою добігав кінця, а гроші здавати спішили не всі. Ми мали, згідно з договором, віддати 607 тисяч гривень, а грошей здали лише  477 тисяч грн. 
 
Людмила Зінченко: - А підпис під договором стояв мій. Тож ми змушені були вкласти свої гроші. Після отримання документів на руки ми вирішили віддавати викорінювання М:500 лише тому, хто оплатив чи оплатить, щоб принаймні повернути витрачене. 
І ось тут і почалося! На нас подали в поліцію, причому під заявою підписалися ті, хто не є членами товариства, і ті, хто не здав гроші. Ми витримали перевірку правоохоронними органами та дві перевірки фіскалів.
 
Олена Лісовенко: - Усе ж задокументовано. Фірма, яка робила геодезію, відзвітувалась у податкову за 607 тисяч гривень, і з них був заплачений податок. У фіскалів було лише одне запитання: чому наші видатки перевищують надходження? Наразі ми чекаємо судового розгляду, а потім уже почнемо говорити голосно.
Редактор: - З ким збираєтесь говорити?
Людмила Зінченко: - З тими, хто подавав заяву, бо я не вірю, що вони просто не розібрались; тут немає в чому розбиратись, елементарні речі. З місцевим телеканалом, який, користуючись тим, що він монополіст в Білій Церкві, – дозволяє собі обливати брудом і подавати неперевірені факти як реальні. Вони ж навіть переплутали прізвища, назвавши мене, окрім Люльченко й Зінченко (дівоче прізвище й  теперішнє, по чоловіку), ще і Єсюк. Це зовсім інша людина, чудова жінка, яка  працювала з нами від початку й зробила безліч чудових справ. 
Телеканал узяв коментарі у двох людей з «Патріот-тауну» (я закладаюся, що із восьмисот ваших родичів знайдеться двоє, які вас не люблять) та у Вовченка, голови Асоціації АТО, який молов відверту дурню про засіяні мною поля. Чому ж не били на сполох і не писали до суду, не арештовували мене з косою на полі й тоді,  коли я врожай у багажник вантажила? Ну маячня ж.  
До речі, пам’ятаєте про ту заяву, яку він написав в Академію наук, що мало не знівелювала нашу довгу роботу з узаконення земель для АТОвців? У мене ще з тієї пори багато запитань до нього, бо я не розумію, для кого чи на кого він працює. Брехня на брехні, постійні палки в колеса, але ми ж маємо результати. А що робить він? Утім, нехай це буде на його совісті. А нам соромитись нічого. До речі, я планую виділити тиждень для того, щоб постійно знаходитись в офісі. Кожен зможе прийти й ознайомитись з усіма документами й отримати відповідь на всі запитання, які стосуються «Патріот-тауну». І ЗМІ, до речі, теж.
 
Олена Лісовенко: - Утім, ця ситуація нам дала ідею для втілення в життя. Ми будемо всіляко лобіювати, заохочувати та підтримувати ідею суспільного телебачення в Білій Церкві. Бо, дивлячись, як вони з кількагодинних зборів товариства показали лише хвилину з промови Людмили Володимирівни, що повністю змінювала зміст (без слів, які були сказані до того й  після), – ми зрозуміли: має бути альтернатива! Дивно, що ніхто не зауважив факт, що Геннадій Джегур надав розпорядження «Патріоту» на детальний план як очільник райради і також, як депутат міста, проголосував за дозвіл на розробку детального плану, визнавши, що власники мають самі визначатися, до якої громади належати – до міста чи Фурсів. 
Основну роботу зроблено, М:500 виготовлено, і це дає кожному власнику землі можливість самостійно виготовити на свою ділянку план для забудови! Телеканал вирізав виступ міського голови, який пояснював можливу ситуацію в деталях. І  складається враження, що нашим опонентам конче потрібно, щоб усі були у Фурсах. Їм байдуже, звідки будуть кошти на комунікації й дороги. Це все виглядає як замовлення.  Краєм вуха ми чули, що хтось боїться, що ми будемо йти в депутати, і намагається очорнити нас.
Редактор: - А ви збираєтесь?
Людмила Зінченко: - Ні! Ні в місцеві, ні в обласні, ні в народні! Ми хочемо займатися тим, що насправді нас цікавить. Знаходити можливості для духовного, соціального та   інтелектуального зросту й надавати таку можливість усім охочим жінкам Білої Церкви. Це наше місто, і ми хочемо, щоб воно процвітало.
 
Олена Лісовенко: - І ми це робитимемо в будь-якому разі. Ми не будемо тепер обмежуватися лише сім’ями військових, а хочемо охопити всі категорії жінок. Плануємо семінари й тренінги на найболючіші теми, як-от насильство в родині, можливості сучасної жінки, європейський погляд на виховання. Урешті, якщо МИ змогли вирватись із нав’язаного жінкам кола «кухня, діти, церква», то це може зробити кожна. І ми щиро хочемо в цьому допомогти!
Спілкувалася Леся Поліщук