kopiika.com.ua

Пухнасте щастя

Переглядів: 75Коментарі: 0
Пухнасте щастя  Волонтерство – це завжди готовність до душевної пожертви. І якщо це стосується «братів наших менших», то рахунок часто йде не на гривні, а на сердечні удари та кількість пролитих сліз. 

…Пригадалося, як навесні минулого року багатьох приголом-шила сумна історія на столичній дорозі: чоловік, рятуючи кошенятко, вистрибнув зі своєї машини, щоб підхопити маленьку тваринку, але не встиг відбігти – і був, на жаль, збитий іншою машиною, яка їхала за правилами на зелене світло. І тут запитання риторичне: чи варта була така сувора пожертва заради котеняти?..

Загалом, робити щось нестандартне, незрозуміле для родичів і знайомих чи то працювати у сфері благодійності – ой як непросто. Адже практично кожен другий точно знає, що треба робити «не так» (але сам не знає, як краще!), або – ще гірше! – кожен третій упевнений, що гроші йдуть «не за призначенням». Так званих порадників багато, помічників – замало… Звичайно, частіше за все жаліються ті, хто вважає твою працю марною: адже «сьогодні в країні нема чого їсти дітям без батьків, а пенсіонерам на ліки грошей не вистачає… не до твоїх котів зараз!»
 
Тим більше переймаєшся й співчуваєш тим, хто день за днем, місяць за місяцем займається порятунком беззахисних тварин, пошуком домівки для безхатніх котиків та песиків… Окремі вчинки просто викликають суцільну повагу. Хоча щоденна «кото-васія» – це травми, щеплення, пошуки, дзвінки, пости й репости в соціальних мережах, прохання, рахунки й перерахунки і – миттєвості щастя від знайденої родини… Тут виникають нюанси – звичайно, у кожному місті функціонують громадські організації, і можна було б до них приєднатися... Але є й ось так просто: «…ми з подругою рятуємо маленькі життя».
 
Як розповіла дівчина Саша, восени 2018 року вона зі своєю близькою подругою Маринкою (це якраз із тих, кого, скоріш, назвеш «друга волонтерська половина») врятували трьох крихітних кошенят від страшної смерті. Власне, від фатального кінця –  урятували, а от від знущання, на жаль, не встигли… 
 
«Ми застали жахливу картину: біля одного з під’їздів багатоповерхового будинку місячних кошенят серед білого дня – на очах у дорослих! – діти кидали в стіну будинку, брали за лапки й били об дерево, затягували на шиї мотузку й тягали за собою!.. На все це дивилися дорослі, і ніхто нічого не сказав. Одразу виникає запитання: кого ці дорослі з них виростять – живодерів, убивць?..» 
 
Дівчата порадилися, і Марина забрала до себе всіх трьох котенят.  І почалася епопея з лікуванням!.. 
 
«…Ви взагалі можете уявити, у якому стані були кошенята? Крім травм, ще й недоїдання, переохолодження, паразити… Як там було робити уколи, коли на крихітній лапусі немає м’язів? – ледь не плачучи, розповідає Саша. – Ми помістили їх трьох у коробочці на грілці, але вони мерзли й постійно були холодні… Ми дружно над ними плакали - і лікували, лікували, лікували... Але одного вечора чорненького «хлопчика» не стало. Хоча, як нам здалося, він був у найкращому стані. Ось тут ми злякалися й зрозуміли, що самостійно витягнути їх не можемо.
 
Тоді наступного дня я повезла кошенят у ветлікарню «Айболіт», де нас прийняли й додому кошеняток уже не відпустили. Малюки близько тижня жили там на стаціонарі – у боксі з таким обігрівом, що мені здавалося, що там усередині «міні-Африка». Дякуючи зусиллям лікарів, тваринки вижили – і стали двома гарнющими кошенятами, не схожими на тих «заморишів», яких я привезла. Адже ж для котиків зовнішність – це важливо, погодьтеся!»
 
Коли дівчата привели до тями малюків, то далі дуже швидко знайшли їм домівки. Інакше й бути не могло! Першою поїхала додому довгошерсна, попеляста, з біленьким носиком і світленькими лапками «дівчинка», яку назвали Боня. А через кілька днів знайшов свою сім’ю й рудий юний кіт: він був із неймовірними блакитними очима – «хлопчик» Рижик, якому вирішили не міняти кличку.
 
Це історія – не для того, щоб закликати підбирати всіх приблудних котів. Просто в якийсь складний життєвий момент тобі розкажуть таку історію, у якій усе так добре завершилося: коти вижили, стали красивими й знайшли свою домівку та ласкаві руки хазяйки… І від цього стає хороше й спокійніше на серці. Чесне слово, якось тоді щиро сподіваєшся, що всі коти знайдуть родину й стануть домашніми, що добрих людей на планеті набагато більше й вони будуть більш відповідальними, більш добрими у своєму ставленні до тварин.
  —  Наталія Вереснева