kopiika.com.ua

Право на віру

Переглядів: 109Коментарі: 0
Право на віру Греко-католики… Хрест їхньої віри не раз ставав надважким. Але вір-ні йому, як символу невмирущості та воскресіння, вони мужньо несли його крізь віки й завжди витримували всі випробовування. Пригадаймо: ліквідації цієї конфесії та примусового «повернення» її вірян Російській православній церкві жадала ще імператриця Катерина II. До слова, 1795 р. московський царат знищив усі 7 греко-католицьких храмів і в нашій Білій Церкві. 

Згодом радянський диктатор, кат народів Й. Сталін у 1946 р. знову заборонив на території СРСР Українську греко-католицьку церкву, насильно змушуючи парафіян і духовенство зрікатися рідної віри, піддаючи жорстоким репресіям усіх незгодних. Але вони були незламними. І хоча 43 роки поспіль (до 1989 р.) змушені були існувати в підпіллі, вистояли й дочекалися легалізації.  

Наразі ця особлива Церква налічує близько 8 млн вірян по всьому світу, де проживають українці. Чому особлива? Не лише твердістю у вірі. Також і тим, що, навіть перебуваючи в сопричасті з Католицьким Римським престолом, зуміла зберегти спадкоємство Володимирового Хрещення, Київську християнську традицію та етнокультурну українську самобутність. Тут завжди моляться рідною, а не латиницею, кладуть візантійського хреста (справа наліво), не мають відмінностей із православними в календарі релігійних свят, а греко-католицьким священикам, на відміну від ксьондзів, можна одружуватися. Себто греко-католики позиціонують себе як Церква, котра  зберігає національні традиції, служить піднесенню патріотичного духу народу й залишається вірною Святій Трійці та своїй Державі. Навіть у назві цієї конфесії особливо наголошено: УГКЦ – Українська греко-католицька церква.  

Саме ця релігійна інституція, попри всі утиски, знущання й поневіряння, зродила  й занесла на скрижалі вітчизняної історії постаті великих синів України. Це й автор музики Гімну України  священик Михайло Вербицький, і провідники українства митрополит Андрій Шептицький (його ім’я носить одна з білоцерківських вулиць) та його наступник Йосип Сліпий (правив навіть у роки свого 18-літнього тюремного ув’язнення), і мудрець та філософ архієпископ УГКЦ Любомир Гузар, котрий став моральним авторитетом для всієї нації, для всіх українців, незалежно від їхнього віро-сповідання.  

На сьогоднішній день Патріарший Престол УГКЦ знаходиться в Києві, а главою Церкви з 2011 р. є Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук. У Білій Церкві наразі теж відбувається процес відродження УГКЦ зі створенням трьох парафій. Поміж них – і парафія Різдва Христового під проводом священика Ігоря Гріщенка. Виокремлюємо саме її, оскільки, попри гарантоване ст. 35 Конституції України право на свободу віросповідання, уже 16 років поспіль ці греко-католики поневіряються в намаганнях побудувати свій храм на масиві Піщаному. 

У газеті «Копійка» ще й досі пам’ятають, як описували ганебне дійство, що вчинило розлючене духовенство Московського патріархату, коли у 2008 р. перший настоятель парафії отець Василь Мізюк з вірянами  намагалися вкопати й освятити хреста на місці будівництва церкви, але були побиті та обкладені грубою лайкою. 

Протести проти греко-католиків та агресивні перешкоджання їхнім намірам продовжуються й дотепер. Кілька мешканців будинку, розташованого поблизу будови, із 2016 р. почали виступати категорично проти – зламали паркан, що огороджував церковну територію й, зібравши підписи жителів мікрорайону, подали позов до суду. Казав Христос: «Мене гнали, і вас будуть гнати» (Євангеліє від Іоанна, гл.15). А потім зі-йшов на Голгофу…

Такою Голгофою для греко-католиків парафії Різдва Христового стало засідання 89-ї сесії Білоцерківської міської ради, на якому начальник управління регулювання земельних відносин Олег Усенко зачитав проект рішення про відсутність намірів міської ради поновити договір земельної оренди на вул. Героїв Чорнобиля, поблизу будинку 5/8, з вимогою звільнити ділянку, де віряни вже заклали фундамент майбутнього храму. Депутати цей вирок підтримали. 

Викликаний на сесійне засідання в «кращих» чиновницьких традиціях (терміново й без попередження) панотець Ігор, звертаючись до обох мерів – попереднього В. Савчука й сьогочасного Г. Дикого, – закликав їх та весь депутатський корпус до відповідальності перед релігійною громадою, яка за них голосувала й наразі почувається зрадженою: «Без жодних підстав і логічних обґрунтувань ви хочете забрати землю, за яку ми роками сплачували оренду, розпочали будівництво. Так званий конфлікт виник не за нашої ініціативи. Ми ні в кого нічого не забирали, нікого не обкрадали…» 

На запрошення міського голови перед депутатським корпусом своє бачення конфліктної ситуації представили й мешканці будинку, що сусідить із будовою. Правду кажучи, їхні виступи про те, як заважає церква, були малопереконливими. Зокрема, Ольга Матвієнко жалілася: «На тому місці ми власноруч садили дерева, діти там стежкою до школи ходять. Ми хочемо парк, присвячений героям Чорнобиля, а не церкву». Таке. Місити багнюку грунтовою стежкою чи за 2 метри від неї пробігтися на навчання по облаштованому тротуару – то не надто довго й тяжко. А щодо парку, то вважати, що його не буде поруч із греко-католицькою святинею може тільки той, хто ніколи в очі храмів УГКЦ не бачив. Бо навіть у найменшому селі території їхніх церков мають такі ландшафтні дизайни, що порівняти їх можна хіба що з райськими куточками. 

Ще один протестувальник, Ярослав Кузнєцов, був також лаконічним у своїх претензіях: «Їм дають альтернативну ділянку, хай ідуть. Ми зібрали підписи по мікрорайону, що їхньої церкви тут не треба». На що депутат міськради Володимир Вовкотруб зауважив: «Були ж проведені громадські обговорення, мешканців усе влаштовувало й ми затвердили детальний план цієї території». У підсумку, ситуація зайшла в глухий кут.

Детальніше всі страдницькі перипетії греко-католицької парафії, на наше прохання, висвітлив сам настоятель парафії отець Ігор:

- У 2013 р., коли я прийшов на парафію, міська влада запропонувала нам відступитися від першого місця запланованої будови, оскільки там вирішили зводити маркет АТБ. Ми, зважаючи на потреби містян, погодилися на такі кроки. Хоча на той час уже мали всю погоджувальну документацію, оплачену нашим коштом, мали декларацію на початок будівельних робіт. Довелося знову витрачатися на нову документацію, включити в проект парк героям Чорнобиля. То було тяжко матеріально й довго за часом. Тільки в березні 2016 р. ми вже вийшли на надану нам другу ділянку по вул. Героїв Чорнобиля й одразу наразилися на агресивний опір кількох російськомовних людей, які заявили нам, що тільки церкві МП вони б дозволили тут будуватися. 

Тому наші парафіяни розносили по мікрорайону інформаційні листівки з роз’ясненнями сутності нашої віри, багато спілкувалися із жителями масиву, і люди були не проти. 

На пропозицію міського голови ми також виготовили й установили в приміщенні міськради макет майбутнього храму для кращої його візуалізації, аби кожен охочий міг із ним ознайомитися. Але будуватися нам не дали, залізобетонний паркан повалили, навіть гранатою погрожували. Ми неодноразово спостерігали, як підставних протестувальників звозили на місце забудови організованим способом представники церкви-агресора. Бо мають подаровану ділянку поруч із нашою. Поліція нас аж ніяк не захищала. Захищали тільки хлопці-українці з батальйону ОУН. 

Згодом противники нашої церкви зібрали підписи жителів масиву й подали позов до суду, який тягнеться безпрецедентно довго (майже півтора року). Поки він триває, ми не можемо здійснювати будівництво. Тому міський голова Г. Дикий запропонував нам перемістити споруду ближче до сусіднього будинку. Однак там не вистачає землі для її розміщення, треба  знову подавати прохання на довиділення площі, знову чекати рішень чергових сесій міськради, знову платити за зміни в документації про прив’язку до іншої частини ділянки. Ще й знову будувати вже в безпосередній близькості до житлової будівлі та наражатися на спротив пожильців. 

Отримавши відмову, влада запропонувала нам інше місце розташування – на бульварі Олександрійському з входом через КПП 5-го військового майданчика. Проте жодних документів, що ця земельна ділянка є вільна для забудови чи навіть належить до комунальної власності міста, немає.

 

Щодо переконань священика про «московський слід» в організації спротиву присутності греко-католиків на Піщаному масиві, то маємо підтвердження цього факту з інсайдерських джерел. Лариса З. , жителька мікрорайону Заріччя, де з діда-прадіда ходять до церкви Марії-Магдалини, засвідчила, що священики МП заохочували своїх вірян мітингувати проти будівництва й вона неодноразово відвідувала такі акції. До речі, під час сесійного засідання депутат Володимир Бабенко теж наголошував: «Я скажу прямо: за цим конфліктом стоїть «рускій мір». Я впевнений, що це Московський патріархат збурив громадян і налаштував їх проти будівництва. Чомусь московським попам можна будуватися без дозволів, а іншим і з дозволами – ні».

А стосовно розвитку подій загалом, то можемо тільки констатувати, що вірні УГКЦ з християнським смиренням неодноразово підставляли ліву щоку, коли їх били по правій: терпіли образи, переробляли проекти, марно сплачували кошти до міського бюджету, які їм тепер ніхто не відшкодує. Тож коли їм запропонували починати все спочатку, вони згадали  слово отця Церкви Григорія Великого: «Якщо істина може викликати скандал, краще допустити його, ніж відмовлятися від істини». І тепер парафіяни заявляють, що погодяться на зміну місця побудови церкви лише в тому випадку, якщо їм оплатять проектно-кошторисну документацію, містобудівні умови й обмеження, прив’язку проекту вже до іншої місцевості, проведення комунікацій і відтворять такий самий бетонний фундамент, який вони вже встигли побудувати.

Однак пристати на пропозиції відшкодування матеріальних витрат греко-католицької парафії Різдва Христового міська влада не погодилася.  З об’єктивних причин. 

Начальник юридичного управління Білоцерківської міської ради Сергій Швець пояснив: «Ми не можемо таке реалізувати. Компенсувати коштом бюджету витрати релігійної громади не маємо права. Згідно з чинним законодавством це означатиме  нецільове використання коштів».

Наразі міська влада намагається віднайти соломонове рішення, яке влаштувало б усі сторони. 

Очільник міста Геннадій Дикий переконаний, що треба шукати вихід із цього задавненого в часі конфлікту на умовах прийнятного компромісу: «Мені доводиться «вигрібати» те, що прийняли депутати минулого скликання, – зауважив міський голова. – На сьогодні міська влада робить усе можливе, аби допомогти білоцерківцям у їхніх релігійних потребах.  Як приклад, для іншої парафії греко-католиків виділили на центральному бульварі міста ділянку й будівництво там уже ведеться. 

Щодо цієї парафії, то міська влада протягом 4-х років шукала дійсно компромісне рішення, провела більше 10 зустрічей з громадою і мешканцями, намагаючись примирити сторони. Одного разу мені здалося, що вже дійшли згоди: на цій же ділянці перемістити забудову на кілька десятків метрів… Потім знайшли іншу ділянку, значно більшу, але знову отримали відмову. Тому ми пропонуємо виписати мирову угоду, яку зможемо виконати. Її текст узгоджуватиметься спільно з греко-католиками, депутатами міськради й спеціалістами юридичного відділу міськради». 

Протокольне доручення, дане міським головою на засіданні 89-ї сесії міськради про термінову підготовку нової мирової угоди, яку можна буде ухвалити вже 6 лютого під час проведення позачергової сесії, ще залишає промінчик надії. Не лише для окремої парафії греко-католиків. Для міста Біла Церква в цілому. Надії на те, що ми не вляпаємося в історію, не оганьбимося. Бо ж оте, примітивне, «я не хочу на Піщаному греко-католиків» у цивілізованому світі має жорстке означення: ГОНІННЯ на церкву. Церкву, що увійшла в аннали історії  під назвою церкви-мучениці. Українську Церкву. В Україні. 

І винні в цьому будуть не бунтарі зі своїми підписантами (прости їм, Господи, бо не відають, що роблять), не міська влада, не москалі. Ми будемо винні. Уся білоцерківська громада. Бо попустили й своєю байдужістю толерували гонінню. Ото би вже прославилися… 

 

Тож будемо сподіватися, що всі сторони цієї конфліктної ситуації, урешті-решт, зрозуміють: конфронтація ні до чого доброго не призводить. Лише породжує гріхи гордині й зневіри. Треба шукати оптимальний вихід, напрацьовувати компромісне рішення, домовлятися. Гуртом. Спільними силами. Бо хіба ж ми, українці, чужі між собою?                    — Олена Литвинова