kopiika.com.ua

«Ми обрали «Шанс» у Білій Церкві!»

Переглядів: 636Коментарі: 0
«Ми обрали «Шанс» у Білій Церкві!»
У певний момент життя буває так, що потрібно зробити вибір та обрати важливий шанс, який зможе позитивно змінити долю. І дуже важливо цей кардинальний крок зробити правильно.

 
Останні дні цьогорічної зими видалися сонячними, наче припрошували весну. На спортивному майданчику біля реабілітаційного центру «Шанс» гуляють діти разом із своїми батьками: хтось торкається пальчиками залізних споруд, вивчаючи їх на дотик, хтось, сидячи у своїх візочках, мружиться на теплому сонечку… 
 
Серед усіх мам своїм рудим волоссям виділяється молода жінка, це – Марина Єгорова. Надзвичайно позитивна та світла, вона часто посміхається, лагідно говорить зі своєю донечкою Мілою та іншими дітками на майданчику.
Виявилося, родом Марина з міста Брянка, що на Луганщині. Отримала спеціальність повара-кондитера, але не працювала за фахом – вийшла заміж і турбувалася про свою молоду родину, чоловіка Даніїла та доню Аліночку. «Зробила нам такий подарунок – на першу річницю нашого весілля!» – радісно згадує Марина.
 
А через два роки народилася Мілочка – 31 жовтня 2012 року. Але під час пологів виникли складнощі. Як говорить мама Марина, «під час процесу лікарі пошкодили шийний хребець… Краще б вони тоді не святкували щось там у відділенні, а займалися своїм професійним обов’язком…» Навіть не будемо зупинятися на тих висловах, які тоді прозвучали від лікарів: залишити дитину з такою пологовою травмою, а то й «усипити»…
 
«Яких лише слів я не чула від лікарів про мою дитину!.. «Для чого вам цей тягар?» – обурюється пані Марина. – До речі, якби спеціалісти в пологовому вчасно, до року дитини, нам все правильно розповіли, що треба робити з дитиною, то, скоріше, реабілітація була б набагато простішою. Але до 5 місяців лікарі просто нічого не робили: може, не знали, може, не хотіли брати на себе відповідальності… 
 
Потім з Києва приїхав академік і сказав: якщо хочете вилікувати дитину, то треба терміново займатися – щоб до року вона сіла, потім почала ходити, а до шести років почала говорити. Тоді є надія, що реабілітація піде правильно. І тут ми з чоловіком молодці – рук не опускали, і Мілочка у нас теж молодець – постійно старається».
 
Родина їздила до фахівців, шукала можливості, як відновити функціонування  всіх органів дитини. Звичайно, молоді батьки своїми силами справитися не могли, адже для реабілітації потрібна була допомога медиків-фахівців. Після того як усі можливості в регіоні вичерпалися, батьки встигли оглянути кілька реабілітаційних закладів України – вибирали, розмірковували над можливостями. І ось тут, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло: війна примусила їх виїхати з того регіону на сході України. Для життя вони обрали саме Білу Церкву – через важливі причини.
 
«Рік тому ми остаточно обрали реабілітаційний заклад «Шанс» у Білій Церкві: він був хороший за відгуками. І такий затишний, коли оглядали. Тож ми почали тут займатися. І впевнилися – нас тут дуже влаштовує: і фахівці в центрі хороші, і директор чудовий. Одразу контакт із Мілочкою знайшли – вони «кращі дружбами», – сміється Марина. – Якщо серйозно, усі спеціалісти працюють із нами дуже відповідально, проводять різні процедури. Наприклад, нещодавно робили масаж обличчя, масаж ротика дитині… 
 
Ми ходимо займатися в денну групу, тому вже о пів на дев’яту щодня приходимо – як на роботу. Вихователь групи – Наталія Василівна Мельник, няня – Світлана Василівна Мартиненко. У групі 12 дітей, і зі всіма Міла чудово спілкується. Їй зараз 7 років – вона часто катає візочки друзів, допомагає діткам у групі. У них складаються стосунки, як у будь-якому колективі. Очевидні зміни в моєї дитини: вона стала впевненою в собі, відкрита для спілкування – навіть поза центром, із незнайомими людьми. Хоча раніше просто не могла без мене залишатися». 
 
Директор реабілітаційного центру Альона Івасюк розповіла, що з дитиною займається логопед, дефектолог, психолог, спеціалісти ЛФК та адаптивної фізкультури, масажисти, нещодавно розпочав роботу ортопед: «Наразі це один такий приклад родини з Луганщини. Але ми, як фахівці, готові прий-мати діток, які з родинами приїздять до нас з іншого регіону  і їхні батьки  живуть і працюють у Білій Церкві».
 

«Усе в батьківських руках. Але потрібні надзвичайні зусилля!»

У момент розмови подзвонила старша донечка, третьокласниця Аліна, яка йшла зі шкільних занять. І мама Марина активно включила «генератор для дитячої любові»: «Так, моя хороша! Як справи? Куди ти йдеш? З ким ідеш зараз?.. Любимочка, іди акуратно…»
Марина розповідає, що сестрички ладять одна з одною. Аліна робить уроки разом із молодшою сестрою, яка намагається писати, не виходячи за рядочки в зошиті. У родині панують доброзичливі стосунки, усі підтримують одне одного та з розумінням ставляться, але без непотрібного «жаління» та ставлення до Міли як до інваліда.
 
«Я впевнена: усе в батьківських руках. Але потрібні надзвичайні зусилля! Це щосекундна робота, – пояснює Марина. – Мамі не можна навіть міркувати так: я втомилась, у мене депресія, хай усе залишається як є… 
 
От одна мамочка мене запитує, чого це я постійно посміхаюся. А чого я маю плакати? Я приймаю мою дитину такою, якою вона є, – і допомагаю їй у міру сил. І своїх дітей я не соромлюся й воджу всюди: у кіно на мультики, до театру, на ігрові майданчики, де грають усі діти. Навіть якщо люди будуть дивитися, звертати увагу – то з часом це пройде, звикнуть і не зважатимуть. А дитина зможе нормально спілкуватися, сприймати світ і людей навколо. 
 
…Якийсь є вищий сенс у всьому. Може, я б і половини того не вміла й не знала, якби не такі обставини з Мілочкою».
 
До речі, 11 березня в центрі «Шанс» відбудеться цікава зустріч – «Психолог для мам» (у рамках своєрідного клубу для мам з особливими дітками). Ідеться про те, що хороший психолог, займаючись із батьками, займається профілактикою стосунків у зв’язці «батьки – дітки». Мами, звичайно, втомлюються. І буває, що все  валиться з рук, а сльози ллються з очей. А ось Марина Єгорова впевнена, що не варто впадати в розпач. Каже, що може своїм позитивом зарядити всіх навколо. 
 
Хтозна, можливо, через кілька років у центрі вже працюватиме «позитивний психолог» – пані Марина.
 —  Наталія Вереснева