kopiika.com.ua

Лесь Курбас і Біла Церква

Переглядів: 121Коментарі: 0
Лесь Курбас і Біла Церква
Ім’я Леся Курбаса – видатного українського режисера, теоретика театру, актора, драматурга, публіциста й перекладача – відоме кожному білоцерківцю. Принаймні з назви однієї з центральних вулиць міста, а також пам’ятної дошки на будівлі театру ім. П. Саксаганського, на якій викарбувано: «У цьому будинку 1920 р. уперше в Україні здійснив постановку трагедії В. Шекспіра «Макбет» видатний режисер Лесь Курбас».

 

Білій Церкві пощастило свого часу: в історію її культурно-мистецького життя була вплетена унікальна сторінка становлення нового українського театру – національного за змістом і європейського за формою. Його відлік почався з літа 1920 р., коли група акторів на чолі з Л. Курбасом прибула до нашого міста, щойно звільненого від білополяків. Саме вони стали ядром нового театру. Працювали в холоді й голоді, вижили лише завдяки шефству 45-ї стрілецької дивізії, командування якої з військового провіанту виділило театральній трупі кілька мішків борошна. Та попри скруту, за короткий час актори здійснили в нашому місті 11 постановок, 47 вистав. 
 
Найвизначнішою подією в культурному житті не лише Білої Церкви, а й усієї України стала прем’єра шекспірівського «Макбета», уперше в країні поставленого українською мовою в стінах саме нашого театру, який тоді ще називався «Палас». Головні ролі в постановці виконували Л. Гаккебуш і сам Л. Курбас. Працювали в той час актори тільки за харчі.
 
15 липня 1920 р. Л. Курбас відкрив у Білій Церкві при відділі народної освіти 2-місячні акторські курси, де викладали видатні діячі українського театрального мистецтва В. Василько і Л. Гаккебуш (які згодом стали народними артистами України). У 1921 р. після тривалих гастролей театр Л. Курбаса знову повертається в наше місто й збирає білоцерківців на прем’єри постановок п’єс: «Нора» Г. Ібсена, «Мірандоліна» 
 
К. Гольдоні, «Воля» В. Пошера. 1922 року репертуар театру поповнюється виставами «Цвіркун на печі» Ч. Діккенса та анонімним французьким фарсом «Адвокат П’єр Патлен».
 
У січні 1923 р. Л. Курбас організовує в Білій Церкві мистецьке об’єднання «Березіль 3» (МОБ) – унікальний творчий заклад, який не мав на той час аналогів в Україні й де аналізувалися та вивчалися основні аспекти театральної роботи. При МОБ Курбас створив режисерську лабораторію (пізніше вона називалася також режисерським штабом), яка стала центром підготовки режисерів, а всі майстерні – платформою художніх та соціокультурних експериментів нової режисерської генерації учнів Курбаса. Студійці набували навичок імпровізації, вчилися принципам мімодрами, удосконалювали мовний апарат і пластику, вивчали методи роботи над виставою, роботи режисера з акторами тощо.
 
Курбас прагнув максимально модернізувати простір української театральної сцени. Він відкидав застарілу естетику побутового театру ХІХ століття, але в той же час гра акторів була психологічно достовірною. У постановках «Березоля» знаходилося місце балагану, гротеску, цирковим прийомам, буфонаді й карнавальній умовності, які ще більше привертали увагу глядача до найгостріших проблем сучасності. 
 
Однією з «фішок» постановок Курбаса була його дивовижна винахідливість при художньому оформленні: декорації були модерново-графічними або ж незвично яскравими й барвистими. Ставилися п'єси не тільки зарубіжних авторів, а й українських. Знайшов режисер і винятково «свого» автора. Ним став Микола Куліш. Вистави за його п'єсами «Маклена Граса» і «Мина Мазайло» викликали запеклі суперечки й неприйняття критиків, але в підсумку ввійшли в підручники театрального мистецтва. Тобто фактично з нуля Лесь Курбас створив авторський театр європейського рівня, за що й увійшов у число головних європейських творців-модерністів свого часу.
 
Звісно, авангардиста Леся Курбаса аж ніяк не можна було вважати радянським режисером. У цьому була його голов-на проблема – він навіть прикидатися ним не вмів. Курбаса постійно звинувачували в «правому ухилі», у любові до буржуазного театру, відриві від пролетарських ідеалів та відсторонювали від роботи. Однак він уперто гнув свою лінію й мав феноменальний успіх у глядачів. Після Білої Церкви один із головних українських режисерів ХХ століття  7 років провів у Харкові, назавжди змінивши театральне життя цього міста. Потім театр Курбаса перевели до столиці, де до його трупи влилися легендарні актори А.Бучма, Н.Ужвій, М.Крушельницький, а також дружина Майстра – В.Чистякова.
 
І хоча спектаклі Курбаса прославляли нашу країну на всю Європу, радянському керівництву того було не потрібно. Надходили часи сталінських репресій. Під епохою українізації та експериментів у всіх видах мистецтва підводилася жирна риска. Починалася ера жорсткої централізації, ідейної й художньої уніфікації. Таким людям, як Лесь Курбас, у цій системі соцреалізму просто не було місця. Тим паче, що партійні чиновники вимагали від митця публічного засудження його близьких друзів, оголошених «ворогами народу», – письменника М. Хвильового, кількох акторів «Березоля» й главу Міністерства освіти М. Скрипника (який на той час уже покінчив із собою). Але Курбас відмовив. Чим зруйнував свою кар’єру, а згодом – позбувся й життя в сумнозвісному урочищі Сандармох 1937 р., яке стало братською могилою для українського «розстріляного відродження» 20-30-х років минулого століття. Тоді було розстріляно більше 1100 українських в’язнів. 
 
За радянських часів так відбувалося з кожним, хто, як і Курбас, вважав, що «комунізм несумісний з природою людини, як вогонь із водою», не вписувався в систему «адін народ», відстоював «націоналістичні збочення». Життя таких людей у часи великого сталінського терору завжди закінчувалося трагічно. Їх методично знищували. Однак пам’ять про них жива й досі. Зокрема, – і в нашому місті теж. 25 лютого, у 133-тю річницю дня народження Леся Курбаса, до його меморіальної дошки біля центрального входу в театр ім. П. Саксаганського зійшлися білоцерківці, аби покласти квіти й запалити лампадки на знак вшанування метра українського театру. Місцевий поет Антон Антонюк, лауреат премії ім. М. Вінграновського, зачитав власний вірш «Я вибираю «Березіль», присвячений Л. Курбасу.
 
Ідейними натхненниками цієї акції були представники неформального об’єднання Deslav Cinema club Андрій Биковець і Станіслав Костецький. Саме вони запросили людей. А. Биковець розповів: «Ми завжди приносили квіти до дошки, а от у цьому році вперше в Білій Церкві вирішили влаштувати ще й перфо́рманс на честь Курбаса в арт-ресторації «Мольфар». Оформили приміщення графікою білоцерківця Андрія Маклакова, чиї роботи якимось незбагненним чином виявилися вельми схожими із замальовками Курбаса до декорацій його постановок, начебто вони перегукуються між собою через століття. Свою акцію нарекли назвою футуристичної п’єси німецького драматурга-експресіоніста Г. Кайзера – «ҐАЗ».  За цим твором у 1923 р. режисер Лесь Курбас зробив постановку й уперше подарував світовому театральному мистецтву ідею використання тіла актора для витворення мистецької реальності. 
 
Події, які змалював Г. Кайзер, відбуваються з людьми, котрі живуть у наш час (2018-2019 рр.). Усе закручено навколо катастрофічного вибуху на фабриці, що продукувала енергію (ҐАЗ) для всього суспільства. А наш ҐАЗ – це спроба показати білоцерківцям, яким унікальним культурним феноменом був український авангард 20-х років минулого століття, так жорстоко пізніше знищений сталінською тоталітарною машиною».
 
Задля представлення унікальної особистості театрального діяча Станіслав Костецький підготував лекторій «Курбас – людина з кулею в серці». З постійним рефреном «Як ви всі знаєте», він розповідав про митця присутнім на культурному заході багато важливих і маловідомих фактів, яких не можна віднайти у Вікіпедії. 
 
До прикладу, що режисер-новатор, який зміг надати нового імпульсу розвитку українського театру, народився на території Австро-Угорської імперії й отримав блискучу освіту у сфері філології, філософії й теології, навчався у Львові та Відні, знав 8 мов, серед яких не було російської. У молодості майбутній реформатор українського театру зустрів нерозділене кохання й зробив невдалу спробу самогубства, через що все життя носив у серці кулю, яку тогочасні хірурги не наважувалися видалити. Також С. Костецький повідомив, що після відсторонення Курбаса від керівництва Київським театром через доноси видатних акторів його трупи він відбув у Москву, де був тепло прийнятий і вшанований іншим театральним реформатором – В. Меєрхольдом. Однак у Москві українця заарештували, засудили до 5 років та відправили на будівництво Біломорканалу, де він якийсь час брав участь у табірному театрі. Тут він знову зустрівся зі своїм другом і автором Миколою Кулішем. А після відправки на Соловки в 1937 р. їх обох було не розстріляно, як прийнято вважати, а утоплено в Білому морі.
 
Тож лекторій С. Костецького виявися дійсно пізнавальним. От тільки рефрен – недоречним. Бо ми – не знали. Чи забули, витіснивши з пам’яті жахливі подробиці з минулого. Тож саме для того, щоби ніколи вже не забувати ту, одну із найдраматичніших сторінок історії України – винищення української інтелігенції, – модератори заходу влаштували показ кінострічки Тараса Томенка 2019 року – «Будинок «Слово». Події фільму відбуваються в Харкові 1937 р. на вулиці Культури, де під одним дахом поселили представників творчої інтелігенції. До слова, саме тут у 1924-1931 рр. проживав і сам Лесь Курбас. Згодом цей будинок харків’яни почали називати «Крематорієм», оскільки із 68 його мешканців 45 було репресовано. Тож то була історія про те, як рай обертається на пекло, як система або ламає художника, або його знищує. Історія, – повторення якої нізащо більше не можна допустити.
—  Олена Литвинова