kopiika.com.ua

«Квіти – це не букет троянд на столі, це – життя навколо нас!»

Переглядів: 64Коментарі: 0
«Квіти – це не букет троянд на столі, це – життя навколо нас!»

У серці білоцерківської художниці Тетяни Фокіної не лише квітуча душа, але й мудрий життєвий досвід (а він, як відомо, хоч і буває досить гірким, проте викристалізовує справжнє!), а ще вона має добру, щедру вдачу. Коли до неї звернулися за допомогою та підтримкою переселенці з територій, на яких сьогодні в Україні неможливо спокійно радіти життю, та учасники АТО, пані Тетяна без сумнівів відізвалася. І згодом уже з пензлем у руках вона займалася з людьми різного віку та художньої підготовки (а частіше за все й зовсім без ніякої художньої освіти!) психологічним розвантаженням і пошуками життєвих цінностей через фарби та малювання. 

Цікаво, що сама Тетяна Фокіна до професійного малювання йде непростим шляхом. Вона починала малювати в  дитинстві, навіть проявила неабиякі художні здібності, але потім доля склалася так, що пішла навчатися за порадою батьків і отримала більш практичну спеціальність –  довгий час працювала на ниві бухгалтерського обліку. Та вона й тут проявила свої таланти й здібності, працюючи головним бухгалтером на великому підприємстві. 

Ставши в 36 років удовою з дітками на руках, багато чого з талантів поклала на олтар родини… Але все ж таки прийшов той час, коли діти підросли й почали кроки в  самостійне життя – ось тоді вже й пані Тетяна почала лікувати свою колись квітучу душу: малювала спочатку на клаптиках фанери, а потім клала чарівну олію на полотна, вкладаючи все у свій розвиток, не шкодуючи пензлів та часу… 

Якщо сказати ще про доброчинні справи та прагнення зробити світ навколо прекрасним та мальовничим, то варто згадати, що вже кілька років пані Тетяна Фокіна займається прикрашанням того міста, у якому живе. Вона, за підтримки свого чоловіка Володимира, розписала кілька арок у багатоповерхівках на масиві Леваневського, зробила оригінальний інтер’єрний розпис кафе неподалік БРУМу, у центрі Білої Церкви. І тепер вони активно надають нового живописного життя будівлям у мікрорайоні масиву Заріччя. 

Квіти, дерева, птахи, фольклорні історії – усе це оживає на стінах міських будинків. І для тих, хто дивиться не на сірі бетонні стіни, а на розмаїття малюнків і сонячних фарб, певно, день починається з посмішки та світлого, доброго настрою.

Під час розмови художниця не менш яскраво, ніж на полотні, описує свої душевні переживання під час життєво важливих моментів, поворотів долі та серйозного вибору життєвого шляху. 

На сьогодні Тетяна Фокіна має у творчому багажі більше 30 персональних виставок по різних містах та містечках на теренах України. Її творчий доробок – це більше 500 робіт. 19 червня в міській виставковій залі при бібліотеці №8 відбулося відкриття її персональної виставки «Квіти рідного краю». Розмаїття квітів на картинах дійсно вражає: бузок, півонії, іриси, ромашки, соняхи!..

Тетяна Миколаївна милується квітами – на картинах, на полях рідної України, у власному саду.

- Завжди в мене була мрія мати власні квіти у власному садочку. І от вона здійснилася! Раніше були проїздом чи пробігом-поспіхом швидкі фотографії красивих квітів або десь замальовки красивих краєвидів, адже час у нас зараз швидкоплинний. А тепер є сад – і я можу милуватися досхочу, малювати в  будь-яку пору доби чи року… Компоную ці надзвичайні квіти – іриси  фантастичних кольорів, триметрові мальви! Люблю малювати з натури. Загалом, квіти – це не букет троянд на столі, це – життя навколо нас. І коли їдеш уздовж поля з різними квітами, то й поле змінюється та миготить кольорами вкраплень, створюючи живу мозаїку – жовтим, білим, бузковим, фіолетовим. І виникає така радість на підсвідомому рівні, така рівновага...

- Наче резонує гармонія природи – із душею людини…

- Саме так, особливо коли вона дослухається до цього, коли здатна це відчути й навіть відтворити. 
Я часто міркувала на таким запитанням: як зрозуміти, чи своїм шляхом іде людина в житті? Особисто для себе я зробила такий висновок. Я проста українська жіночка, від якої не залежить прийняття «доленосних рішень», я просто сиджу в  себе в майстерні й малюю… Але коли на день народження не змовкає телефон і люди вітають, хочуть поділитися своїм теплом, то розумієш, що ти все робиш правильно, приносиш і користь, і радість людям навколо. 

- Але доля могла скластися інакше? Адже ви за освітою економіст…

- Так, з дитинства я була жвавою (зараз таких дітей називають гіперактивними), тому заспокоїти мене могли олівці та фарби, кольори яких я знала, здається, з дворічного віку. Я вважала, що всі навколо можуть малювати, адже батько запросто задля моєї розваги міг намалювати, наприклад, коня. 
Я почала навчатися в Надії Соболь у художній студії в Білій Церкві, згодом багато чого мене навчив та прищепив смак художник Петро Линник. Далі  творчо спілкувалася, переймала досвід у надзвичайного художника – Олега  Безвербного, який також у нього навчався живопису, але на 20 років раніше. На все життя я полюбила імпресіонізм, хоча мій власний стиль більш тяжіє до реалізму. Цей художній світ увійшов у мене, хоча життя повернуло в інший, більш практичний, бік. 


- На певний час залишили живопис?

- Абсолютно інша сфера діяльності. Після інституту народного господарства отримала освіту економіста й у складний період 90-х років, період  переходу на ринкову економіку, я виживала з двома дітьми на руках, і спеціальність тоді мене годувала: працювала головним бухгалтером на підприємстві, вела по кілька фірм… Мистецтво – залишалося мрією. 

- Коли ж настав той момент, коли душа «попросила» пензля?

- У житті був гіркий період, коли помер чоловік – і брат підсунув мені якусь дощечку та олію: «Ти ж колись малювала, зроби це…» Свою біду я тоді винесла на малюнок олією – багрове сонце над чорною печерою – і   зрозуміла, що стало легше! Фактично тоді відбувся процес арт-терапії… А лише через багато років, коли з’явився мій чоловік Володя, то він звільнив мене від «1000 і одної фірми» й дав можливість творити та малювати, вивозив на мальовничі місця… 

- А як розпочався ваш виставковий шлях? 

- Можна сказати, що випадково. У Корсуні-Шевченківському, де я оформляла землю-спадщину мого батька, у районній адміністрації розговорилася з приємними людьми, які дуже бережуть та цінують земляків. Тож і запропонували мені зробити мою першу виставку на Черкащині – мабуть, у добрий час. Згодом їх було кілька десятків у різних містах України. А в  художника, як відомо, два звичних конфлікти: «Не хочу нікого бачити, хочу малювати». А потім – «Хочу всім показати!» 

- Ваші роботи з розпису стін у Білій Церкві неабияк це демонструють.

- Цікаво, що навіть багато займаючись рукоділлям, часто мала передчуття моди… Отже, і проби розписувати простір розпочалися зі своїх власних стін. А  потім якось запросили розписати сцену  львівського навчального закладу… І в  Білій Церкві знайшлися люди, які запропонували розмалювати та прикрасити «бетонну шубу» цокольних сумних, сірих стін багатоповерхівок масиву Леваневського. Тепер у місті можна водити по «фокінських місцях» (Сміється – авт.).

- Напевно, коли вам запропонували попрацювати з людьми, які були у скруті та розпачі, ви не відмовили, пам’ятаючи про власний досвід арт-терапії?

- Років зо три тому з’явилася програма Червоного Хреста – робота з арт-реабілітації з переселенцями. Звичайно, я одразу відізвалася на таке волонтерство… Малювали й сім’ї воїнів АТО: починають малювати діти, але так приємно бачити, як натхненно працюють дорослі – старанно малюють такі суворі чоловіки… Душа в  них розкривається, і хоч на мить, але життя стає світлішим.

Виставка квітучого краю Тетяни Фокіної буде проходити в Білоцерківській виставковій залі до кінця липня. Саме там можна відпочити від буденної робочої метушні та спеки – серед квітів рідного краю.

Наталія Вереснева