kopiika.com.ua

Колонка редактора

Переглядів: 149Коментарі: 0
Колонка  редактора

Прогресивна Європа не втрачає жодної можливості нас повчити. Толерантності, лояльності, правильному ставленню до європейських цінностей. Махає нам перед носом грантами, дражнить умовами, за яких виконає ту чи іншу поступку. Так, європейські цінності – важливо. Але з якогось дива трактує  їх кожен так, як йому заманеться. 

Ми ніби втратили власну пам’ять, та і європейці теж. 

Насильство в родині – не допустиме. Ні щодо дітей, ні щодо жінок. Це європейська цінність? Та ні, споконвіків Європа була суто патріархальною. Жінка там аж до ХХ століття не мала жодних прав.

 Українці ж, маючи на позір патріархальний устрій, сповідують, так званий «оксамитовий матріархат». Це ж наша приказка: «Чоловік – голова, а дружина – шия, куди поверне, туди голова й дивиться». Споконвіку роль жінки в родині була визначальною. Наші жіночки, якщо вивчити фольклор (а саме він є найнадійнішим маркером споконвічного життя нації), мали доволі важку руку й нерідко цим користалися.  Вони мали можливість здобувати освіту, мали право наслідування по жіночій лінії (материзна). Саме наша Анна Ярославна вчила «прогресивну» Францію – читати й писати. Вона – уміла, еліта Франції – ні.

Але Європа помахала грантами, і феміністки почали висувати претензії до суспільства в якомусь надзвичайно спотвореному ключі. 

Франція, європейська й толерантна, депортувала колись усіх румунських циган до бісової матері. А від нас вимагають бути толерантними до ромів. Викрутив руку ромові, коли той заліз у сумку й спробував украсти гаманець з останніми грошима, – нацист! Гранти ж майорять у повітрі привабливими кольорами «євро».

«Антикорупціонери» купують невідомо за які гроші квартири в центрі столиці й борються з дрібними чиновниками за премії, які ті отримують, хоча премії в грошовому еквіваленті мізерні. Створюють за грантові гроші комісії, проводять мітинги, друкують листівки й газети. «Комусь потрібно це робити», – скажуть  вони. «Не можна за гроші відстоювати поклик серця!» – кажу  я. Бажання виборювати права – не реалізується за гроші, бо інакше це просто робота. Бездушна й холодна.

Я не кажу, що виборювати права – погано. Потрібно, і, знаєте, ми це вміємо робити по-українськи – згадайте Майдан. Але як подумаю, що якби всі оті європейські гранти та кинути, наприклад, у інклюзію, – то аж жахаюся від того, скільки можна було б зробити для тих, хто дійсно не захищений. Хто дійсно без сторонньої допомоги лише існуватиме, а не житиме.  Усі мої відвідини спеціалізованих закладів для дітей та дорослих з особливими потребами – були надзвичайно важкими психологічно. Бо ж допомога однієї людини – піщинка в морі необхідного. А в Україні сироти, вдови, убогі й каліки завжди були під опікою всієї громади. 

То, може, досить дивитися лише на Європу? Може, варто згадувати і власні, українські,  традиції? Відкинути врешті нав’язану московщину й повернутися до коренів? Бо як би не хизувалася Європа своєю прогресивністю, але й Україні є чому навчити Європу. Наприклад, відстоювати права за покликом душі, а не гаманця!

Леся Поліщук