kopiika.com.ua

Біла Церква: історія повстань і боротьби

Переглядів: 19Коментарі: 0
Біла Церква: історія  повстань  і боротьби  Тяжкий іспит на право бути українцями й жити своєю правдою та вірою ми складали із віку у вік. Із покоління в покоління. Платили за це право найвищу ціну. Чи витримаємо ми це випробовування ще раз? Чи цілковито переродимося в «шлунки на ніжках», котрим усе одно, у якій країні жити, аби пузо було набите?

Із темних небес, із пожовклих сторінок архівних документів не просто якісь гіпотетичні герої, а наші пращури, білоцерківці, дивляться на нас і чекають відповіді. Згадаймо їх, аби подолати зневіру, безсилля чи хвилинну слабкість. Маємо вистояти! Інакше – зневажимо їх. Зневажимо власну, карбовану стражданнями й кров’ю історію. І зватимуть нас відповідно: хохлами, малоросами, бидлом, рабами…

 

Героїчна минувшина Білої Церкви

Як не парадоксально, але давня історія заколотів і повстань – чи не найбільш відома кожному білоцерківцю. Наше місто тоді так часто ставало центром подій, що в підручниках історії України отримало про себе безліч згадок. Тому коротко опишемо цей період трохи іншим чином: акцентуючи увагу на тому, яке значення він мав саме для нас, місцевих жителів.  
 
Отже, почнемо із часів Київської Русі. Однією з найперших звитяг наших пращурів, за свідченнями історика М. Стрийковського, був цілковитий розгром татаро-монгольської орди в урочищі Роток, коли більше ніж 3 тис. загарбників було вбито, потоплено в річці, а місто – звільнене від хижацьких наскоків. Найбільш вражаючим є те, що ця перемога була здобута ще в 1311 р. – на 70 років раніше, ніж славетна Куликовська битва (1380 р.) 
 
Далі, уже в ХVI ст., саме в нас, у Білій Церкві, 1591 року відбулося перше в Україні (!) масове козацько-селянське повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків К. Косинського проти польської влади, що відбирала в місцевого населення землі й намагалася знищити його віру та мову. Тоді повстанці вибили польський гарнізон, оволоділи білоцерківським замком і спалили універсал старости Я. Острозького на право володіння Білою Церквою.
 
У XVII ст. наше місто стало одним із найважливіших опор-них пунктів визвольної війни проти польського поневолення 1648-1654рр. Ми підрахували, що гетьман Війська Запорозького Б. Хмельницький приїздив у Білу Церкву не менше 14 разів та перебував тут, в укріпленій ним місцевій фортеці, довгий час. І саме в нашому місті, як вважає багато істориків, у Б. Хмельницького остаточно визріла думка про необхідність створення української держави! 
 
Тоді під гетьманські хоругви зібралося 30 тис. чоловік козацького війська, серед якого був і Білоцерківський полк, що налічував близько 6 тис. осіб із числа місцевого люду. Таборилося військо в районі вулиць А. Шептицького, Курсової та Привокзальної. 
 
Варто згадати й про підписання гетьманом 1651р. тяжкого для України Білоцерківського мирного договору з урядом Речі Посполитої. А також те, що козаки Білоцерківського полку повстали проти цього непопулярного рішення. Їхній опір було придушено аж у січні 1652 р.
 
Про фастівського полковника, козака-характерника С. Палія, який 1702 р. після 2-місячної облоги захопив Білоцерківський замок, ми зазвичай згадуємо, коли йдемо до парку «Олександрія», де таборилося його військо. І мало хто пам’ятає, що Палієва Січ аж на 2 роки зробила Білу Церкву опорним пунктом боротьби проти польської шляхти, а білоцерківські козаки хотіли навіть вручити полковнику гетьманські клейноди, бо «Палій знає, як приборкати панів». Однак наш земляк гетьман І. Мазепа того не допустив. Оселився в замку сам, чим фактично перетворив місто в другу столицю Гетьманщини.
 
Ще один рух щодо створення народного ополчення розгорнувся в Білій Церкві під час війни з Наполеоном 1812 р. Тоді за короткий час у нас був сформований козачий полк чисельністю 1248 осіб, який згодом за мужність і героїзм, проявлений у боях із французькою армією під Брест-Литовським, був нагороджений високою відзнакою – срібними трубами.
Так уже в нас склалося. З давніх-давен білоцерківці, зроджені на своїй, Богом даній благодатній землі, мусили постійно боронитися від загарбників і поневолювачів. Мусили ставати воїнами. Щоби ми, їхні наступники, жили не в Малоросії. Не в Малопольській Всхудні. А в Україні. У своїй незалежній державі. 
 

Буремне ХХ століття

 
Початок ХХ ст. позначився на історії Білої Церкви революційними подіями 1905-7рр.: велелюдними мітингами, маніфестаціями, страйками. Містяни гуртувалися в партійні організації (есери, анархісти, РУП, «Спілка», «Союз українських автономістів-федералістів»), що закладали у свої програми ідеї демократичних прав і свобод та автономії України. Те протестне піднесення згасло лише 1914 р. з розв’язанням Першої світової війни. Однак після революції 1917 р. місто знову було на піку подій і пережило 6 змін влади. 
 
Із 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві розміщувався штаб Директорії на чолі з С. Петлюрою. Тут згуртувалися 60 тис. національно-свідомих борців за волю України, у тому числі й 4-й Білоцерківський полк січових стрільців під орудою майбутніх лідерів ОУН Є. Коновальця та А. Мельника. Тому й не дивно, що саме з нашого міста почалося збройне повстання проти уряду П. Скоропадського.
 
У ті часи довелося білоцерківцям відбиватися від німців і поляків, а також, згадавши козацьке минуле, знову формувати повстанський рух – уже проти більшовизму. Десятки загонів із «самостійницькими» лозунгами під проводом отаманів стали тоді на відсіч радянській владі, що відбирала в людей право бути господарем своєї землі. А колишні петлюрівці 5 серпня 1921р. зробили Білу Церкву центром підпільної організації «Козача Рада Правобережної України», яка мала на меті скинути більшовиків. «Совєти» упокорили тоді білоцерківців найдієвішим, найстрашнішим методом: після голоду 1921-22 рр., голодомору 1932-33рр. та сталінських репресій, коли більше 400 наших земляків було розстріляно, спротив припинився. 
 
Але попереду були нові випробовування, нові страждання, новий героїзм білоцерківців. Наприкінці червня 1941 р. для боротьби з гітлерівською навалою з Білої Церкви було направлено в лави Червоної Армії 6 тис. осіб. А на наших теренах під час 902-денної окупації діяло понад 30 підпільних груп, до яких було залучено понад 900 білоцерківців. 10 із цих груп були диверсійними. Керували ними І.Бушуєв, С.Слухай, Т.Тимошенко, О.Ковальський, А.Головко, І.Яремчук, К.Макаров, М.Русаков, а також лікарка інфекційної лікарні Л.Саєнко. Саме вона разом із медсестрою Ф.Діхтярьовою врятували 624 полонених червоноармійці, під загрозою розстрілу «списуючи» поранених до моргу й переправляючи їх до партизан загону «Сокіл», що дислокувався в лісах Білоцерківщини. Медики також постачали партизанам ліки, «виявляли» невиліковні хвороби в молоді, яку німці планували відправити до Німеччини, та переховували у своїй лікарні місцевих євреїв. 
 
У ті часи існувала в Білій Церкві ще одна розгалужена підпільна мережа – українських націоналістів ОУН. Одразу, як тільки в місто ввійшла окупаційна німецька влада, на парканах і стінах будинків було розклеєно відозви за підписом С. Бандери із закликом до створення соборної української держави. Із сотні наших земляків був сформований загін УПА, що воював на Волині. Згодом до складу Білоцерківського окружного проводу ОУН увійшли 10 районних проводів. Серед білоцерківських націоналістів були навіть бургомістр Г. Майківський та редактор місцевої газети «Дзвін» Литвиненко. У 1943р. за наказом німців їх було розстріляно. У тому ж році, одразу після звільнення Білої Церкви, радянська влада заарештувала «за ведення антирадянської націоналістичної агітації» настоятеля церкви Марії Магдалини Г. Вітковського та настоятеля Преображенського собору З. Куценка. Бо на той час храми належали не до Московського патріархату, як зараз, а до відродженої в роки війни автокефальної української церкви. 
Репресії проти білоцерківських членів ОУН продовжувалися багато років. Це було свідченням того, що ідея національного відродження пустила глибоке коріння в народі й становила серйозну небезпеку існування радянській владі.
 
У повоєнні роки проти комуністичного тоталітаризму виступали білоцерківські дисиденти. Серед них – військово-службовець капітан В. Кузюкін, котрий виготовляв листівки проти окупаційного режиму радянської влади, описуючи події в Чехословаччині 1968 р., та розповсюджував їх біля військових частин, Будинку офіцерів і приміщення редакції газети «Ленінський шлях» (нині «Замкова гора»). За свою діяльність був засуджений до 5 років ув’язнення в Мордовських таборах. 
 
У роки брежнєвського застою всевидюще око КГБ пильнувало й попереджало будь-який прояв національних почуттів, клеймуючи його огидним рецидивом «буржуазного націоналізму». А тотальна русифікація населення й утовк-мачений людям ідеологічний постулат про «меншовартість» українців були настільки масштабними, що надовго заблокували будь-які акти непокори. «Прокинулися» національно-свідомі білоцерківці вже аж за часів перебудови. 4 листопада 1989 р. уперше в історії міста місцеві члени Української Гельсінської Спілки усупереч владі зібралися на Замковій горі, де сміливо й затято, в оточенні КГБ-істів, відслужили молебень задля вшанування жертв голодоморів.  
 
А логічним завершенням вікової борні поневоленого українського народу стало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Яким тоді світлим і заможним здавалося нам наше майбутнє!
 

Революційні вогні 2000-них

 
Одначе сталося так, що терпець народу наразився на чергові випробування. Тож знову, уже в ХХІ ст., прокотилася містом у листопаді-грудні 2004 р. Українська Помаранчева революція. Мирні на той час багатотисячні акції протесту проти фальсифікації виборів пробудили в білоцерківців почуття національної гідності, гордості, самоототожнення з поняттям «громадянин України». 
 
Ми тоді всі особливо пишалися білоцерківськими студентами, котрі масово долучилися до мітингів (попри заборону адміністрацій навчальних закладів, де весь викладацький склад огульно записували до Партії регіонів), і найуспішнішими підприємцями міста, які підтримали революційні вимоги, бо прагнули жити в чесній, демократичній країні.
 
Про пекло Революції Гідності  2013-2014 рр., Небесну Сотню, з якою полинули в небо наші жителі М. Жизнєвський і В. Васильцов, ми пам’ятаємо…Шість років та рана кривавить і не гоїться. Багато білоцерківців тоді стало учасниками Революції Гідності, що відбувалася на київському
Майдані та прилеглих до нього вулицях. Однак і в самому нашому місті в той час відбувалися велелюдні мітинги й акції протесту, а 21 лютого 2014 р. стався «ленінопад». Наші земляки організовували також блокування доріг. Спершу нечисленні – у січні 2014 р., аби не пустити озброєних силовиків на Майдан. З податковою міліцією тоді впоралися (вони й самі дуже не хотіли їхати й радо погодилися відступити), а от місцеве МВС таки рушило на Київ (хоча подружжя Кисельових лягало під колеса, блокуючи виїзд, однак міліціянти їх насильно відтягли вбік).
 
Після вогневого апокаліпсису на Євромайдані, що стався 18-20 лютого 2014 р., починаючи з 20 лютого, білоцерківці організовуються в народну самооборону та будують барикади й блокпости – спочатку на в'їзді до Білої Церкви з Києва та на Таращанському напрямку, а згодом і в районі Горбатого мосту, Володарського та Сквирського напрямків, перевіряючи автотранспорт, аби не допустити втечі вбивць майданівців (тітушок, «беркутівців», силовиків ВВ та ін.) і не пропустити їхніх поплічників у столицю. 
 
Самоорганізація людей була просто вражаючою: на блок-постах чергувало від 50 до 1000 людей, інші – масово звозили їм провізію. Були цілі сімейні «мобільні кухні» – чоловіки за кермом, а жінки, дочки розливали, насипали, годували й підбадьорювали: «Хлопці, тримайтесь!» Водії, що рухалися з Києва, повідомляли про рух автобусів із силовиками. Тож народна варта зі своїм завданням тоді справилася: на Київ не пропустили нікого, зі столиці випускали тільки після прискіпливого «фейс-контролю».
 
Начебто мали вже видихнути спокійно. Революція перемогла! Однак… Росія розпочала окупацію Кримського півострова. «20.02.2014» – саме цю дату викарбовано на російських медалях «За повернення Криму».
 
І шість років потому ми продовжуємо боротися за свою незалежність. Майдан, окупація Криму, війна на Донбасі – то частини великої, багатовимірної війни. Б’ємося за свою свободу й державу, як і наші попередники билися. Тож маємо досвід. Згідно з «Коротким словником синонімів української мови», у якому розроблено 4279 синонімічних рядів, найбільшу кількість із них має слово «бити» – 45. Отже, – здатні! Вистоїмо, витерпимо, збережемо здобуту ціною життя незчисленних своїх пращурів – волю! Недарма ж кажуть, що за одного битого двох небитих дають.
—Олена Литвинова