kopiika.com.ua

Алла Преображенська-Ронікер: «Побачила Білу Церкву – мене вразив дух старовинного міста»

Переглядів: 167Коментарі: 0
 Алла Преображенська-Ронікер: «Побачила Білу Церкву – мене вразив дух старовинного міста»
Художник Алла Преображенська-Ронікер уже доволі довго живе в Білій Церкві, займається улюбленим заняттям: пише картини. Міркує над ними, а потім раптом замальовує, якщо здається, що на полотні щось порушилося, надломилося, додалося зайвого... Пані Алла це робить за своєю перфекціоністською звичкою. І вже через мить, надихнувшись, на тому полотні, де була намальована чорно-сіра дорога, що збігає в перспективу, вона створює інший… уже кольоровий сюжет.
Працює пані Алла швидко й легко, передаючи враження миттєвості – без замальовок, одразу на світлий ґрунт полотна! Маючи художню галерею неподалік від залізничного вокзалу, вона наче натякає, що відразу готує свої картини до захопливих мандрів. Дійсно, роботи Алли Преображенської мандрують по всьому світу: Латвія, Естонія, Казахстан, Фінляндія, Італія, Польща, Іспанія, Америка…
- Як я познайомилася з Білою Церквою?
Після інституту ми з чоловіком саме сюди отримали направлення на роботу.
Як сприймалося місто тоді? Яким здалося з першого погляду?
Я не мала про місто жодного уявлення. Лише його ім’я. Але, коли у вищому навчальному закладі відбувався розподіл, мені сподобалася саме назва міста… Ми приїхали сюди взимку, у лютому, коли всі вулиці були вкриті чистим, білосніжним покровом… Вийшли з вокзалу й найближчими вуличками пройшлися містом. Я ще не знала, як сприймати все, що бачу, аж потім удалині на очі з’явився костел, а ще через певний час прогулянки (уже в центрі) я побачила БРУМ… Ось тут місто й «упіймала» мене назавжди! Отже, з тих часів картинки старовинної Білої Церкви залишилися в пам’яті. Саме так я сприймаю її й досі, як би за ці пару десятиліть не змінювався її зовнішній вигляд… 
З парком познайомилася пізніше, літом або навіть у вересні, коли ми вже повністю приїхали сюди працювати й жити. Так розпочалася історія «я і Біла Церква». Тут народилися мої діти… 
- Тож життєвий і творчий шлях відтоді проходив у Білій Церкві.
 
- До того як я приїхала сюди, я також багато писала, малювала… 
- Чим Ви надихаєтеся?
- Надихати насправді може все, що завгодно. Усе, що навколо вас… І все, що – усередині. Що бачите й про що думаєте. Почута музика, побачений захід чи схід сонця! Предметом натхнення може стати і квітка, і тварина, і людина… Можливо, не всі помічають, але протягом лише одного дня нас хвилює багато різних речей. 
 
…Цікаво, що Білу Церкву я пишу до цих пір – з тими самими відчуттями, які я «впіймала» в  перші дні перебування тут. І коли підходиш до полотна малювати, то знову виникає той самий настрій, який народився тоді, коли вперше побачила. Тоді мене вразив дух міста. Напевно, це його енергія – саме вона тривожить, зачіпає, не залишає байдужою.  
…Я писала вулички та провулки Білої Церкви. Потім так співпало, що образ старовинних вуличок Білої Церкви потрапив у кілька всеукраїнських проектів-виставок. Зокрема, у Київському музеї імені Шолом-Алейхема, де були представлені штетли України. Напевно, інакше й бути не могло: Біла Церква якраз і була в той період (XIX – початок XX століття) втіленням образу штетла: невеличке єврейське містечко, із симпатичними будинками на вуличках, із синагогами…
 
- На Ваші відчуття, чи складно бути жінкою-художником у сучасному світі?
- Жінка- художник – це рідкість для справжнього серйозного мистецтва. Навіть настільки, що жінки-художниці свого часу навчалися лише в Академії живопису для жінок у Парижі – в Академії Жуліана, яка була відкрита в 1868 році. Там навчалися художниці зі всього світу, навіть з Японії... Це й зараз часто вважається винятково «чоловічою» професією. 
- А Ви – сильна особистість?
- Складно сказати, але, певно, що так. Узагалі-то, справжній художник без сорому розкриває свою середину – на  огляд іншим людям, ділиться своїми думками, емоціями… І далі буває по-різному: оточуючі можуть засудити, неправильно зрозуміти, трактувати, обговорювати. А натура жінки – тендітна й вразлива!.. 
Треба сказати, що жінці, яка займається будь-яким видом творчості, завжди складно. Тому що тримати «статус-кво» у всіх іпостасях – це непросто (жінка-митець, дружина, мати, підприємець, господарка). І так важко тримати в собі це накопичення емоцій, і при цьому залишатися в усьому «№1» – знову ж, за звичкою перфекціоніста. Боятися щось впустити, адже тоді розпадеться, розсиплеться ціле!.. Приклади поетів-жінок, художників-жінок демонструють, наскільки це неоднозначно! Але я точно відчуваю, що саме цей шлях призначений мені долею. Без нього я не зможу бути собою.
Наталія Вереснева