kopiika.com.ua

А чи таки білоцерківський – білоцерківський орган?

Переглядів: 306Коментарі: 0
А чи таки білоцерківський –  білоцерківський  орган?

У цьому номері хочеться присвятити дещицю уваги не особистостям Білої Церкви, не архітектурним спорудам чи парковим насадженням, а музичному інструменту – нашому білоцерківському органу. 

Отже, орган, як відомо,  перебуває в колишньому католицькому соборі на Замковій горі. Звісно, сама по собі будівля цікава та знакова для міста; здана в експлуатацію в 1816 році. Цегляна, хрещата в плані, з напівкруглою апсидою. Як більшість католицьких культових споруд, – однокупольна, з двома башточками-дзвіницями, в одній з яких – західній – розміщений годинник-куранти. Кажуть, колись годинник був і в другій. Урочистий головний фасад, який замикає вулицю Ярослава Мудрого, вдало акцентований портиком із чотирьох колон коринфського ордера. До нього підводять  сходи з граніту, реставровані ще в 1980-х роках. 

Слід відмітити, що перші реставраційні роботи в костелі припадають на середину сімдесятих років минулого століття. Тоді планувалося зробити в історичному приміщенні картинну галерею, а для збільшення простору розділити його на два поверхи. З якихось причин цей план довго не могли  реалізувати, а вже із середини 70-х з’явився новий прожект  – зробити з костелу Будинок органної музики. Думаю, саме це рішення слід вважати воістину ключовим і рятівним.

Наш орган призначався не нам? 

Нещодавно довелося побувати в пізнавальному турі на Волині. Тамтешній екскурсовод, зануда та педант, довго мурижив утомлених туристів різноманітними, довгими й дещо надуманими оповідями про дещо надумані «шедеври» місцевої архітектури та історії. Зокрема,  повідав конспірологічну історію про те, як у славному місті Луцьку зник… цілий орган. Нібито  на початку ери незалежності колишній Луцький комплекс Бернардинського монастиря мав встановити  новенький чеський орган. Ціле місто готувалося до знаменної події. Процес і процедура широко висвітлювалися в пресі. Лучани справді готувалися зустріти орган з короваями, квітами та патріотичними піснями. 

Проте не сталося як гадалося. Уже на кінцевому етапі обіцяний орган раптом зникає з поля зору – назавжди, безслідно. Старожили кажуть, що місцеві чиновники намагалися віднайти сліди: запитували, просили й молили, мовляв, люди заряджені й налаштовані. Ніхто нічого їм не розповідав. Згодом орган у Луцьку таки з’явився, але то вже зовсім інша історія. 

Натомість мені спало на думку, що приблизно в той час чеський орган фірми  «Рігер-Клосс» раптом з’явився в Білій Церкві. 

По приїзді до рідних пенатів спробував навести мости й розібратися, – чи  справді призначений Луцьку інструмент несподіваним чином опинився в Білій Церкві. Теоретично таке могло бути, адже подібна історія  колись трапилася з білоцерківським погруддям Шевченка. 

Нагадаємо,  наприкінці 70-х – початку 80-х років минулого століття тодішнє муніципальне керівництво звернулося до уряду УРСР із проханням посприяти щодо монумента Кобзаря для Білої Церкви. Бажання містян загострилося під час підготовки до святкування 950-річного міського ювілею (1982 рік). Відтак,  муніципалітет укотре звернуся в Київ, але  одержав відмову, мовляв, вільних коштів наразі нема. Проте віддамо належне столичним чиновникам: вони про проблему не забули. За кілька років з управління архітектури подзвонив такий собі 

В. Гнєзділов. Цей пан повідомив, що є хороший бюст Шевченка роботи 

С. Ковальова, знаного автора багатьох скульптур Кобзаря, одна з яких, наприклад, була передана в дар Канаді від українського народу.

Виявилося, наше погруддя планували встановити на фронтоні реконструйованого Київського оперного театру, але в спеціалістів з’явилися сумніви щодо надійності перекриття, на якому мав стати Тарас Григорович. Отож, щоб раптом чого не сталося, для Оперного відлили легке погруддя з оргскла, майстерно розфарбувавши під бронзу.

Тоді й згадали про Білу Церкву. Про передачу дуже майстерного бюста почав клопотатися Український фонд культури на чолі з авторитетним діячем національної культури Б. Олійником. Його заступник В. Юхно подбав, щоб місту це обійшлося максимально поміркованим коштом, фактично за символічну суму. Міськвиконком ухопився за ідею й невдовзі перерахував необхідні фінанси на рахунок вищезгаданого фонду. Таким чином бюст став повноцінною власністю міста. 

Чому не уявити подібної ситуації з органом? Тим паче, у міста особливі стосунки з колишньою Чехословаччиною. Чехи й словаки звільняли місто від фашистських загарбників, могили чехів і словаків у Парку Слави шануються білоцерківцями, кожного року на свято Перемоги до БЦ традиційно приїздять консули як Чехії, так Словаччини. На превеликий жаль, мені не вдалося вияснити все досконало. Майже не залишилося людей, які могли щось знати чи пам’ятати з тих часів, або таких, які могли й бажали «розкрити карти» щодо тієї авантюрної ротації органа з обласного Луцька до районної Білої Церкви, якщо, звісно, така авантюра взагалі мала місце в природі. Може, і не мала, але після того як минуло стільки років, виглядає вельми правдоподібно й… утаємничено.  А хто ж не любить таємниць, тим паче про рідне місто?

Олександр Виговський